Розділ 32

Марія

— Де він?

Я навіть не зрозуміла, що вже кричу.

— Кіру, де він?!

— Заспокойся.

— Не можу!

Я вже заводила машину.

— Де?!

— Біля твого офісу. На парковці.

Я натиснула на газ. За хвилину вже була біля входу. Кір стояв поруч зі своїм автомобілем. Побачивши мене, лише похитав головою.

— Він пішов.

— Куди?!

— Не знаю.

— Чому ти його не затримав?!

Брат мовчав. Я тільки тепер помітила… У його губі була свіжа кров. Розбиті кісточки пальців. Розірваний рукав сорочки. Я різко схопила його за руку.

— Що сталося?

Кір гірко всміхнувся.

— Спробував.

— Що?

— Спробував його затримати.

Моє серце стислося.

— І?

— Він мене поклав на асфальт за дві хвилини.

Я здивовано дивилася на брата. Кирило був не слабким. Навпаки. Він усе життя займався бойовими мистецтвами. Плюс спортзал був не для краси. Він тримав себе в формі.

— Він

Кір кивнув.

— Дуже серйозний боєць.

Я мовчала.

— Але…

Брат усміхнувся.

— Він не хотів мене бити.

— Звідки знаєш?

— Бо міг убити.

Замість цього просто вимкнув мене. Я опустила очі.

— Він щось ще сказав?

— Так.

— Що?

— Передай Принцесі…

Кір на мить замовк.

— …що я не зміг прийти раніше.

Я різко підняла голову. Не зміг… Не “не захотів”. Саме “не зміг”.

— Він був поранений?

Кір мовчав. Я вже знала відповідь.

— Був?

— Так.

— Наскільки?

— Ледь стояв на ногах.

У мене всередині все похололо. Певно по моєму обличчю було видно що робиться в середині, бо Кір вирішив трохи розвіяти напругу:

— Але всеодно мене вирубив. Я точно старію.

Я мовчала. Усередині все стискалося. Через мене. Лис вийшов із тіні через мене. Через мене його знайшли. Через мене він зараз десь стікає кров’ю. І якщо з ним щось станеться…Я собі цього ніколи не пробачу.

— Мер, сестричко, я обіцяю ми його знайдемо. Обіцяю тобі. Я знаю що тобі на нього не всеодно. Я вже підключив деяких своїх знайомих. І він передав тобі ще одну записку.

Через пів години. Я вже сиділа в машині. Переді мною лежала записка. Лише зараз я її розгорнула. Нерівний почерк. Наче писали тремтячою рукою.

“Не шукай мене. Якщо ти зараз підеш за мною — вони знайдуть тебе. Пробач, Принцесо.”

Я кілька секунд дивилася на папір. А потім… Помітила. У кутку. Ледь помітну пляму. Кров. Свіжа.
 

⸻
 

Роман

— Вона поїхала.

Карім кивнув.

— До офісу.

— Саме так. Але там не зʼявилась

— Не зрозумів?!

Я мовчки взяв ключі.

— Куди?

— За нею. Вона ще не вимкнула трекер в машині. Значить … - я завмер

— Що значить?

— Що їй було не до цього!

Він простягнув мені пістолет.

— Візьми.

Я похитав головою.

— Не сьогодні.

— Романе…

— Якщо сьогодні дійде до зброї…

Я застебнув піджак.

— Значить, ми вже запізнилися.

⸻

За містом

Старий покинутий будинок. Лис важко сперся рукою об стіну. Кров повільно стікала по пальцях. Навпроти стояв чоловік у чорній кепці. — Даремно. Лис мовчав.

— Ти все одно її не врятуєш.

Повільно…Дуже повільно…Лис усміхнувся.

— Помиляєшся.

— Справді?

— Так.

Його очі стали холодними.

— Бо тепер…

Він сплюнув кров на бетон.

— Вона більше не сама.

Чоловік у кепці примружився.

— Через Корвина?

Лис тихо засміявся.

— Ні…

Його усмішка стала майже теплою.

—— Через те…

Він ледь усміхнувся.

— …що вона нарешті перестала бути одна. І повір… це не лише про Корвина.

Саме в цю мить…Десь далеко почувся звук двигуна. Лис заплющив очі й ледь усміхнувся.

— Тільки не сюди, Принцесо…

Його голос був майже нечутним.

— Бо цього разу… я можу не встигнути.