Розділ 31

Марія

Я не пам’ятаю, як вийшла з його кабінету. Чесно. Мозок просто відмовився працювати. Я йшла коридором, нікого не бачачи.

— Добрий день, пані Данилевська…

Я машинально кивнула.

— Доброго…

Ліфт. Двері зачинилися. І тільки коли кабіна почала опускатися вниз… Я торкнулася губ. Повільно. Наче перевіряла… Чи це справді сталося.

— От же…

Я заплющила очі.

— Ідіот…

Не зрозуміло було лише одне. Про кого саме я зараз думала. Про нього… Чи про себе.

⸻
 

Роман

Я дивився на двері. Вони зачинилися секунд тридцять тому. А я досі стояв нерухомо. Карім саме зайшов до кабінету. Побачив мене. Побачив безлад на столі. Побачив перекинутий стілець.І дуже повільно перевів погляд на мене.

— Ти…Вона…

Я мовчав. Карім примружився.

— Ти… Вона…

Цей придурок знову це саме повторює. Потім він перевів погляд зі стола на мене. Потім на перекинутий стілець. Потім знову на мене.

— Ні… Не кажи.

Я мовчав.

— Ви реально поцілувалися?

Я й далі мовчав.

— Та ну…

Він театрально схопився за серце.

— Наш крижаний Корвин щойно зламався!

Я сів у своє крісло. Потер обличчя долонями.

— Карім.

— Що?

— Я зробив дурницю.

— Сто відсотків.

— Величезну.

— Абсолютно.

Я підняв голову.

— Ти взагалі можеш хоч раз мене підтримати?

Карім серйозно задумався.

— Я підтримаю тебе будь в чому. Але якщо це стосується цієї трішки божевільної дівчинки то Ні.

І цей придурок знову регоче. От що йому зробити. Я взяв з столу листок чистий зімʼяв його в кульку і жбурнув в Каріма.

— Друг називається.

— Ні. Я професіонал. А як професіонал…

Він усміхнувся.

— Вітаю. Ти по вуха закохався.

Я мовчав. Бо я не звик брехати ні собі ні найближчим. Тому…

— Я знаю.

— І що тепер?

— Не знаю.

Карім голосно розсміявся.

— Вперше за десять років бачу, що ти чогось не знаєш.

⸻

Марія

Я вже майже дійшла до машини. Коли телефон завібрував. Повідомлення. Корвин.

“До речі…”

Я навіть не відкривала. Одразу закотила очі.

— Ні.

Через секунду ще одне.

“За той удар у груди…”

Я відкрила.

“У тебе дуже сильна права.”

Я не втрималася. Посміхнулася. І тут же насупилася.

— Ні. Спокійно. Ти ж не морозиво, щоб розтанути після одного поцілунку. Ще повідомлення.

“Але цілуєшся значно краще.”

— КОРВИН!!

Я сказала це вголос. Якась бабуся, що проходила повз, озирнулася на мене і ошелешено дивилась.  Довелося вдати, що я розмовляю по телефону.

— Так, бабусю… Не вам…

Я сіла в машину. І тільки хотіла вдихнути з полегшенням…Як телефон задзвонив. Кір.

— Так

— Ти де?- голос брата був серйозним і схвильованим

— На парковці.

— Добре. Я тут недалеко від твого офісу був, вирішив зробити сюрприз тобі а-ля не заплановано прийти і тут…Не заходь поки до офісу.

У мене всередині все похололо.

— Чому?

— Бо до тебе приходив в кабінет гість і залишив послання.

— Хто? Та яке?

Кілька секунд мовчання.

— Лис.

Я завмерла. Світ ніби перестав рухатися. Якого..? Чому не подзвонив? Мої руки трішки почали тремтіти, бо Лис це не чужа мені людина. Я переживаю за нього. Він через мене вийшов з тіні. Але якщо він не подзвонив значить щось сталось.

— Він…був сам?

— Так.

— Він написав  одну фразу.

Я стиснула телефон так сильно, що побіліли пальці.

— Яку?

Кір тихо відповів:

— «Принцесо… часу майже не залишилося».

Я заплющила очі. Лис ніколи не грався так  без причини. Якщо він не подзвонив і не написав повідомлення, а просто от таке послання то…Значить, сталося щось дуже погане.