Розділ 30

Марія

Я навіть не пам’ятаю, як доїхала до його офісу. Не пам’ятаю, як піднялася ліфтом. Пам’ятаю тільки одне. У моїй кишені лежав чорний маячок. І я була дуже зла. Секретарка тільки відкрила рота.

— Пан Корвин зараз…

— Знаю.

Я навіть не пригальмувала. Двері його кабінету розчахнулися без стуку. Роман підняв голову. Побачив мене. І відразу зрозумів. Щось сталося.

— Мер…

Я мовчки кинула маленький чорний предмет просто йому на стіл. Він дзенькнув об дерево. Роман перевів погляд. Завмер.

— Це що?

— Ти мені скажи.

Його брови насупилися.

— Де ти це взяла?

Я коротко засміялася.

— Серйозно?

Він мовчав.

— Там де ти його залишив. У моєму кабінеті.

Він різко встав.

— Дай.

— Не дам.

— Маріє.

— Не чіпай.

— Дай його сюди.

— Навіщо?

Його погляд став дуже серйозним.

— Бо це не мій.

Я фиркнула.

— Не треба. Я вже бачила таке маркування. К-17.

Він різко застиг.

— Де?

— На твоєму брелоку.

Тиша. Довга. Неприємна.

— Ти стежиш за мною?

Він нічого не відповів. І цього було достатньо.

— Отже…

Я гірко всміхнулася.

— Це правда.

Він повільно потер перенісся.

— Так.

Я навіть не одразу зрозуміла, що він сказав.

— Що?

— Так. Я поставив тобі трекер.

У грудях ніби щось луснуло.

— Ти…

Я не знаходила слів.

— Якого біса?!

— Бо…

— Ти взагалі нормальний?!

— Не перебивай.

— Та пішов ти!

Я різко розвернулася до дверей. І саме тоді він схопив мене за зап’ясток. Несильно. Але міцно.

— Відпусти.

— Ні.

— Корвин.

— Ні.

Я різко смикнула руку.

— Я сказала…

Він перебив. Тихо. Майже пошепки.

— Я злякався.

Я завмерла.

— Що?

Він дивився мені просто в очі. Без звичної усмішки. Без сарказму. Без маски.

— Коли тебе поранили…

Його голос був хрипким.

— Я вперше в житті зрозумів…що можу не встигнути.

Я мовчала.

— Потім склади. Потім цей псих. І я…

Він різко видихнув.

— Я більше не можу постійно боятися, що одного дня мені подзвонять і скажуть…що тебе більше немає.

Моє серце пропустило удар.

— Романе…

— Не перебивай. Вперше. Будь ласка.

Його пальці повільно розтиснулися.

— Я сам себе не впізнаю. Мене це бісить. Я не розумію, чому мене так криє від тебе. Не розумію. Але знаю одне. Якщо з тобою щось станеться… Я цього собі ніколи не пробачу.

У кабінеті стало тихо. Я дивилася на нього. Він — на мене. Ніхто не рухався.

— Ти ідіот.

Тихо сказала я. Він ледь усміхнувся.

— Знаю.

— Самозакоханий.

— Так.

— Безсовісний.

— Так.

— Самовпевнений.

— Так.

Я підійшла ще ближче. Між нами залишилися лічені сантиметри.

— І абсолютно ненормальний.

Він усміхнувся.

— Це теж знаю.

І саме ця його усмішка остаточно мене добила. Я різко вдарила долонею йому в груди.

— Ідіот!

Він навіть не поворухнувся.

— Закінчила?

— Ні!

Я замахнулася ще раз. Він перехопив мою руку. І в ту ж секунду… Наче обірвалася остання нитка, яка його стримувала. Однією рукою він притягнув мене до себе. Другою — обхопив за потилицю. І поцілував. Різко. Жадібно. Так, ніби боявся, що я зараз зникну. Так, ніби останні кілька тижнів він стримував себе. Ніби зараз остаточно перестав боротися із самим собою. Наче боявся, що якщо відпустить мене хоч на мить — втратить назавжди. Я завмерла лише на секунду. Відштовхнути його. Саме це я мала зробити. Але замість цього… Його смак. Терпкий аромат дорогого парфуму, змішаний із ледь відчутним запахом тютюну й чимось абсолютно його, знайомим тільки йому… Усе це миттєво позбавило мене здатності думати. Я потонула. У цю мить перестав існувати весь світ. Не було ані складів, ані фотографії, ані людей, які полювали на мене. Був лише він. І я. І я відповіла йому.  Мої пальці самі стиснули тканину його сорочки. Він поглибив поцілунок. Він став гарячішим. Наче всі ті слова, які ми мовчали останні тижні, раптом вирвалися назовні. Це була повна капітуляція. Я навіть не намагалася чинити опір. Уперше за дуже довгий час я просто дозволила собі відчути. Його рука ще сильніше притиснула мене до себе. Між нами майже не залишилося повітря. Я відчувала кожен удар його серця, кожен напружений м’яз під долонею. Від нього буквально йшло тепло, яке змішувалося з моїм диханням. Я опустила свою руку з його плеча до серця. Я відчула, як воно шалено б’ється. Моє теж калатало так що здавалось зараз просто вилетить з грудей. Першою відсторонилася я. Дихати було майже неможливо.

— Ти…

Я не знаходила слів. Він теж мовчав. Він дивився на мене так, ніби сам не вірив, що нарешті дозволив собі це. Його зіниці стали майже чорними. Погляд був важким. Голодним. Від нього по моїй шкірі миттєво побігли мурашки. І я вперше злякалася не його… А того, що сама хочу, щоб він поцілував мене ще раз.

Я не змогла згадати жодної букви щоб скласти хоча б слово, не говорячи вже про речення. І тут він тихо сказав:

— От тепер… я конкретно влип.

А я змогла лише важко ковтнути, бо в голові крутиться одна думка: «Боже… здається, я теж.»