Розділ 29

Марія

Я ще кілька хвилин крутила маячок у пальцях. Маленький. Чорний. Якісний. Дорогий.

— Цікаво…

Я поклала його на стіл. Потім набрала номер начальника служби безпеки.

— Сергію, зайди.

— Уже йду.

За дві хвилини він стояв у моєму кабінеті.

— Ви викликали?

Я мовчки поклала перед ним пристрій.

— Це що?

Його обличчя змінилося.

— Де ви це знайшли?

— У своєму кабінеті.

Він різко випростався.

— Я зараз же перегляну записи камер.

— Уже переглянула.

Він здивовано подивився на мене.

— І?

— Нічого.

Я посміхнулася.

— Бо записи стерли.

Сергій зблід.

— Неможливо…

— Можливо.

Я повільно встала.

— Хочу список усіх, хто заходив до мого кабінету за останні три дні. І окремо — усіх, хто був на зміні за останню добу.

— Добре.

— І ще…

Він уважно подивився на мене.

— Нікому ні слова. Навіть службі безпеки.

— Зрозумів.

Коли двері зачинилися…Я ще раз подивилася на маячок. І раптом…Дещо помітила. На внутрішній стороні корпусу.

Ледь помітне гравіювання. К-17. Я завмерла.

— К-17?..

⸻
 

Роман

— Вона знайшла його.

Карім кивнув.

— Ще ні. Але точно знайде і напевно, захоче мене вбити.

Карім засміявся.

— Заслужено буде

Я мовчки потер перенісся.

— Заслужено…

— То навіщо поставив той трекер?

Я кілька секунд мовчав.

— Бо після того банку…Я більше не міг дозволити собі втратити її.

Карім лише похитав головою.

— Закоханий ідіот.

— Можливо.

— Коли скажеш їй?

— Ніколи.

Карім голосно засміявся.

— Вона сама здогадається.

Я важко видихнув.

— Саме цього і боюся.

У цей момент телефон задзвонив. Невідомий номер.

— Так.

— Пане Корвин.

Незнайомий чоловічий голос.

— Якщо хочете, щоб Марія Данилевська залишилася живою…Не шукайте нас.

У слухавці пролунали короткі гудки. Я повільно опустив телефон. Карім уже дивився на мене.

— Що сталося?

Я дуже спокійно відповів. Але в середині в мене було торнадо з люті.

— Вони щойно зробили найбільшу помилку у своєму житті.

⸻
 

Марія

Я знову перевела погляд на гравіювання.

К-17. Десь… Я вже це бачила. Я заплющила очі. Повільний вдих. Повільний видих. Так мене навчали ще в дитинстві. Повністю відсікти емоції. І дозволити пам’яті самій знайти потрібний спогад. Кілька хвилин своєрідної медитації і…

Книга. Чорна валіза. Металева пластина…Ні. Не там. І раптом…Перед очима сплив інший момент. Будинок Романа. Той вечір. Коли він обробляв мою рану. Його телефон лежав на столі. Поруч… Зв’язка ключів. На одному з них був маленький чорний брелок. І такі самі символи. К-17.Я повільно випустила повітря.

— Корвин…невже…То це був ти?

Я подивилася на маячок. І вперше за весь день… По-справжньому розізлилася.

⸻

За кілька кілометрів від Києва. Чоловік у темному кабінеті відклав сигару.

— Вона вже знає?

— Майже.

— Добре.

— Ви навмисно залишили другий маячок?

— Звичайно.

— Навіщо?

На його губах з’явилася холодна усмішка.

— Бо тепер…Вона вирішить, що це зробив Корвин. А ми подивимося…Чи витримають їхні почуття першу брехню.

— А якщо вона йому повірить?

Чоловік усміхнувся.

— Не повірить.

— Чому?

— Бо навіть найміцніші почуття ламаються там, де вже є недовіра.

Він підвівся.

— А ми їм її тільки що подарували.