Розділ 28

Марія

Я майже не спала. Точніше, я чесно намагалася. Лягла. Заплющила очі. За десять хвилин уже сиділа на кухні з чашкою кави. Четверта тридцять ранку. Київ ще спав. А я вже вкотре розкладала перед собою фотографію.

— Хто ви?..

Тихо запитала я у двох незнайомців. Відповіді, звісно, не було. Я взяла телефон. Відкрила галерею. Сфотографувала фотографію у високій якості. Потім збільшила обличчя першого чоловіка. Другого. Ні. Пам’ять мовчала. Але… Я відкрила ноутбук.

— Якщо тато не хоче говорити…

Я тихо усміхнулася.

— Значить, говоритиме інтернет.

Через п’ять хвилин працювали вже три програми. Одна шукала збіги облич. Друга перевіряла старі газетні архіви. Третя переглядала оцифровані фотографії дев’яностих. Година. Дві. Три. Нічого. Я потерла очі.

— Ви добре заховалися…

Телефон задзвонив. Кір.

— Доброго ранку, сестричко.

— Для кого воно добре?

Брат засміявся.

— Тобто ти теж не спала?

— Працювала.

— Брешеш.

Я фиркнула.

— Ти чого телефонуєш?

Кір трохи помовчав.

— Я вчора залишився в батьків на ночівлю. То тато…

— Що з ним?

— Нічого. Але… Він теж не спав.

Я мовчала.

— Учора він до третьої ночі сидів у кабінеті. Сам. З тією фотографією.

У мене всередині все стиснулося.

— Дякую.

— Мер…

— Мм?

— Не ламай його.

Я заплющила очі.

— Не хочу.

— Але правда може.

Виклик завершився.

⸻
 

Роман

— Значить, вона не спала.

Карім кивнув.

— Світло в квартирі горіло майже до світанку.

Я лише важко видихнув. Саме цього й боявся. Вона не вміє відпускати. Якщо взялася за загадку… Поки не знайде відповідь — не зупиниться.

— Є ще щось?

Карім простягнув мені папку.

— Є.

Я відкрив її.

— Це список усіх людей, які були поруч із Дмитром Хижаком за останні роки його життя.

Я швидко переглядав сторінки. І раптом…

Зупинився. Одне прізвище. Я вже його бачив. Десь. Нещодавно.

— Карім.

— Так?

— Підніми записи з благодійного вечора.

— Навіщо?

— Бо мені здається…

Я повільно підняв очі.

— Один із тих чоловіків уже був поруч із Марією.

І ми цього навіть не помітили.

⸻

Того ж дня

Марія

За десять хвилин до дев’ятої я вже заходила до офісу. Усе було, як завжди. Працівники. Кава. Ноутбуки. Натягнуті посмішки. Але щойно я переступила поріг свого кабінету… Одразу зрозуміла. Хтось тут був. Ні. Нічого не зникло. Навпаки. Усе лежало ідеально. Занадто ідеально. Я дуже добре пам’ятала, що залишила теку трохи навскіс. Тепер вона лежала рівно. Ручка. Ноутбук. Блокнот. Усе було пересунуте буквально на кілька сантиметрів. Людина, яка це зробила, була професіоналом. Але… Не настільки, як думала. Я повільно відкрила шухляду. Порожньо. Присіла навпочіпки. Провела долонею під стільницею. Нічого. Усміхнулася.

— Занадто очевидно…

Підсунулася ще ближче й заглянула під металеву опору стола.

— А ось і ти…

Маленький чорний маячок був приклеєний майже в самому кутку. Я обережно відклеїла його. Покрутила між пальцями.

— Хороша робота…але не ідеальна.

Сказала це вголос навмисно. Якщо він передає звук — нехай знають, що я його знайшла. Якщо ні…Значить, ці слова були для мене самої.

⸻

За кілька кварталів від офісу чорний позашляховик стояв із вимкненим двигуном. Чоловік у темних окулярах дивився на вхід до будівлі. Телефон завібрував.

— Так.

— Вона вже знайшла?

— Так.

— І?

На губах чоловіка з’явилася ледь помітна посмішка.

— Вона саме така…Як він і казав. Нічого не пропускає.

— Чудово. Тоді… Можемо переходити до наступного етапу.

— А Корвин?

— Нехай і далі думає, що полює він. Насправді… Це ми ведемо його і її туди, куди нам потрібно.

Чоловік вимкнув телефон. І вперше за весь час… Посміхнувся.