Розділ 27

Марія

Я повернулася до квартири майже об одинадцятій вечора.  Ключ повернувся в замку. Тиша. Тільки тепер я зрозуміла, наскільки сильно втомилася. І не фізично, бо працювати я люблю в режимі нон-стоп. А ця втома моральна. Скільки інформації яку треба переварити. Треба все обдумати. Все перевірити. Я скинула туфлі просто в передпокої, поклала сумку на підлогу й повільно пройшла до кухні. Автоматично поставила чайник. Навіть не тому, що хотіла чаю. Я взагалі не люблю чай.  Просто мені потрібно було чимось зайняти руки. Погляд знову впав на конверт. Я дістала фотографію. Поклала її перед собою.

— Хто ви?..

Тихо прошепотіла. Дмитро. Даніела. Тато. Я. І двоє чоловіків, через яких, за словами Даніяра, усе змінилося. Але за них він навідріз відмовився говорити. Чому? Якщо вони живі… Чому мовчали сімнадцять років? І чому тепер хтось вирішив нагадати про них саме мені? Телефон тихо завібрував. Роман Корвин.

Я дивилася на екран секунд десять.

— Впертий…

Все ж натиснула “Прийняти”.

— Ало

— Жива?

Я мимоволі всміхнулася.

— Це вже стає традицією?

— Мене влаштовує.

Я сперлася ліктем на стіл.

— Так, жива.

На тому кінці дроту запала тиша. Я лише почула полегшений вдих і видих. Наче він лише зараз дозволив собі нормально вдихнути.

— Даніяр щось сказав?

— Сказав.

— Багато?

— Достатньо, щоб зрозуміти…Я майже пошепки закінчила:— …що я нічого не зрозуміла.

Роман мовчав. Потім тихо сказав:

— Не копайся сьогодні в цьому.

Я фиркнула.

— Пізно.

— Маріє.

— Що?

— Людина, яка дала тобі фотографію, саме цього й хоче.

Я завмерла. Бо це була перша думка, яка прийшла мені в голову дорогою додому.

— Думаєш? - скептично запитала

— Впевнений.

— Чому?

— Бо він нічого тобі не пояснив. Лише поставив питання.

Я усміхнулася.

— Знаєш…

— Що?

— Ти іноді занадто розумний.

— Інколи?

— Не тішся.

Він тихо засміявся.

— Це був комплімент?

— Ні.

— Шкода.

Я закотила очі.

— Самозакоханий.

— Зате чесний.

Знову запала тиша. Цього разу…Затишна.

— Маріє.

— Мм?

— я можу приїхати

— я не чую запитального тону

— бо його немає

— не потрібно. Мені потрібно подумати

— Якщо цієї ночі тобі стане страшно…Телефонуй.

Я дивилася у темне вікно.

— Думаєш, мені страшно?

— Думаю…Він відповів майже пошепки.— …ти цього собі не дозволяєш.

У грудях щось дивно защеміло.

— Добраніч, Корвине.

— Добраніч…Мер.

Я завмерла.

— як ти мене назвав?

У слухавці почувся тихий сміх.

— Принцесо, я назвав тебе Мер.

Я мовчала. Точніше я заціпеніла, бо таке поєднання ніхто ніколи не використовував.

— Знаю, що так тебе можуть називати лише найближчі.

— Саме так.

— От тільки мені ніколи не були потрібні чиїсь дозволи.

Я вже відкрила рота, щоб відповісти, але він не дав.

— І ще, Мер… Я значно ближче до тебе, ніж ти зараз готова собі зізнатися.

Кілька секунд мовчання.

— На добраніч.

І він просто поклав слухавку. І виклик завершився. Реально, він просто поклав слухавку. Я ще довго дивилася на чорний екран телефона. І сама не помітила, як усміхнулася.

⸻

Роман

Я сидів у кабінеті. Переді мною лежала фотографія чоловіка в чорній кепці. Карім мовчки поклав ще одну теку.

— Є дещо.

Я відкрив її.

— Даніяр Данилевський.

— Що з ним?

— За останні двадцять років — жодної плями. Конференції. Операції. Благодійність. Державні нагороди. Я мовчки перегортав сторінки.

— Але…

Карім поклав ще один аркуш.

— Є одна цікава деталь.

Я підняв голову.

— Після загибелі Дмитра Хижака він майже на три роки повністю зник із професійного життя.

Я насупився.

— Чому?

— Офіційно — сімейні обставини. Він не любить публічності, але на одній з конференцій він пояснив що хоче провести час з сімʼєю. Доречі якраз на цей час вся їх сімʼя ніде не світилась, хоча що до цього що після дітей вони рідко показували публіці.

Я згадав Марію. Якщо все сходиться… їй тоді було вісім. Саме тоді Данилевські раптом переїхали до Італії. Саме тоді Даніяр на три роки зник із професії. Збіг?Не вірю в такі збіги.

— Копайте далі. Думаю ми рухаємось в правильному руслі.

— Уже.

Карім трохи помовчав.

— І ще.

— Кажи.

— За тобою теж стежать.

Я лише спокійно кивнув.

— Помітив.

— Не лякає?

Я всміхнувся.

— Ні. Мене лякає лише те… Що вони можуть дістатися до неї раніше за мене.

⸻

Тієї ж ночі

Напівтемний будинок. Чоловік у кепці стояв біля вікна. Позаду почувся знайомий голос.

— Ну?

— Вона отримала фотографію.

— Реакція?

— Саме така, як ви й прогнозували.

— Данилевський?

— Уже почав говорити.

Кілька секунд панувала тиша. Потім із темряви долинуло:

— Добре.

— А Корвин?

Чоловік усміхнувся.

— Уже лізе туди, куди його ніхто не кликав.

У відповідь почувся тихий сміх.

— Це навіть краще.

— Чому?

— Бо тепер… Нам не доведеться шукати правду. І зводити всі кінці. Вони все зроблять самі.

Чоловік у кепці кивнув.

— А якщо Данилевський усе розповість?

У темряві запанувала коротка мовчанка. Потім прозвучала фраза, від якої навіть чоловік у кепці відчув холод.

— Не розповість.

— Чому ви так упевнені?

— Бо є одна правда… Яку він боїться більше за смерть.

— А якщо Марія сама до неї дійде?

У темряві пролунала ледь помітна усмішка.

— Не дійде.

— Чому?

— Бо коли вона зрозуміє, ким насправді був її батько…Вона зненавидить його. А разом із ним… І себе.