Розділ 26

Марія

Я ще довго сиділа в кабінеті після того, як мама вийшла. Тато мовчки дивився у вікно. Я крутила між пальцями фотографію.

— Тату…

— Мм?

— Ті двоє чоловіків…

Він навіть не обернувся.

— Я не скажу.

— Чому?

— Бо якщо назву їхні імена…Ти почнеш полювати.

Я тихо засміялася.

— Уже почала.

Він повільно повернувся до мене.

— Саме цього я й боявся.

Я поклала фотографію на стіл.

— Вони живі?

Даніяр довго мовчав. Потім дуже повільно кивнув. У мене всередині все похололо.

— Обидва?

— Так.

— І вони…

Він закінчив замість мене.

— Вони були дуже близькими до твого батька.

— А зараз?

— Зараз я не знаю, хто вони.

— Не віриш навіть їм?

— Доню…Після того, що сталося сімнадцять років тому…Я більше нікому не вірю. Окрім своєї сім’ї.

Я мовчала.

— І ще…

Тато подивився мені просто в очі.

— Нікому не показуй цю фотографію.

Я всміхнулася.

— Запізнився.

Він різко напружився.

— Кому?

— Корвину.

— Роман Корвин? - батько нахмурився. Я в відповідь просто згідно махаю. Відчуваю себе маленькою дівчинкою яка десь нашкодила, але ще не придумала відмазки.

— Ви співпрацюєте? Ти консультуєш його?

Твою матір! Я батькові не збрешу. Бляха, от чого колись давала слово не брехати! Тому спокійно негативно махаю головою. — То як так вийшло що Корвин бачив фото? - ще більше хмуриться батько.Я відкрила рота…і закрила. А справді. Якого біса він взагалі опинився на тих складах? Батько уважно спостерігав за мною.

— Ти сама не знаєш, як він там з’явився…Я повільно похитала головою.

— Ні.

— Цікаво…

Він примружився.

— Значить, приїхав не випадково.Доню, у вас відносини? Ви зустрічаєтесь?

Я починаю закипати

— Які до біса відносини?!

— О…судячи з твоєї реакції тема болюча.— Які до біса відносини?! - прошипіла я, бо лють мене вже розривала. Але певно батька це веселило.

— Мені здається ти доросла дівчинка і знаєш значення цього слова. І ми з мамою багато розʼяснювати з цього приводу. Тому думаю що визначення не варто озвучувати.

— Боже, тату. Немає в нас ніяких відносин

— Зрозуміло. А мама б вже весільну сукню обирала - тато прям либиться. А я лише закатую очі і дивуюсь куди докотився цей діалог. І тут батько знову хмуриться:

— Доню, почни давати мені адекватні відповіді на мої питання. Те що тебе і Корвина щось поєднує це я зрозумів. Бо не так просто вивести тебе на емоції та ще й щоб ти втратила свою холоднокровність. А тут це відбулось лише при згадці цього чоловіка. Але не хочеш поділитись з рідними, добре, хоча трішки ображає.

Я роблю вдих і видих

— Тату! Як він зʼявився на цьому місці я незнаю.

Кілька секунд він дивився на мене

.— Він бачив усе?

— Так

— І що сказав?

Я згадала його погляд. Його злість. Його голос. “Я просто не дозволю, щоб тебе вбили.” На губах мимоволі з’явилася усмішка.

— Він на фото впізнав лише тебе, бо знає що ти мій батько. Ставив питання. Я нічого не розповіла. Точніше я відповідала на питання так що не відповіла але щоб співрозмовник думав що відповіла. Але після всього сказав, що не відступить.

Тато уважно дивився на мене. Надто уважно.

— Він тобі подобається?

Я ледь не вдавилася повітрям.

— Тату!

Він тихо засміявся.

— Це не відповідь.

— Ми знайомі… скільки? Кілька тижнів.

— І?

— І нічого.

— А очі в тебе зараз кажуть зовсім інше.— Тату, будь ласка. Я не спала декілька днів нормально, от про це мої очі можуть говорити. Між мною і паном Корвином нічого немає і не буде.

— Мг, ясно. А він знає що між вами нічого немає і нічого не буде? Бо, доню, чоловік не буде влазити в проблеми жінки якщо йому на неї всеодно.

Я просто закотила очі. Бо це безнадійний діалог, який нікуди не приведе. Я закотила очі.

— Ти неможливий.

— Це сімейне.

Я засміялася. Вперше за весь день. І лише тоді зрозуміла… Як мені цього бракувало.

⸻

Того ж вечора.

Будинок Корвина.

Я сидів у кабінеті. Переді мною лежала роздруківка з камер банку.

Карім мовчки поклав ще одну теку.

— Знайшли дещо цікаве.

Я відкрив її. Фотографія. Той самий чоловік у чорній кепці.

— Ім’я?

— Не встановили.

— Минуле?

— Чисте.

Я фиркнув.

— Не буває настільки чистих людей.

Карім кивнув.

— Саме тому й копаємо далі.

Я покрутив ручку в пальцях. Це нервове вже.

— Що ще?

— Є ще одна дивина.

— Кажи.

— За останні три дні хтось тричі намагався отримати доступ до архівів про сім’ю Хижака.

Роман завмер.

— Якого…? Ця історія закінчилась сімнадцять років назад. Вся сімʼя загинула. Нащадків не було.  Хто шукав доступ?

— Не знаємо. Усі запити проходили через різні сервери. Але…

Карім поклав ще один аркуш.

— Усі вони вели до одного місця.

— Якого?

— Італії.

Роман повільно підняв голову.

— Цікаво…

Він подивився у темне вікно. Я нутром відчуваю що це повʼязано з Марією. Але яким боком? Ну тут вони зʼявились десь 3 роки назад. До цього всі жили в Італії. Бляха, жили в Італії і все веде до Італії, але це може бути збіг. Але я бачив очі коли вона поглянула на фото, вона втратила внутрішню рівновагу. Хто був на фото? Точно був Даніяр Данилевський, батько Марії. Даніяр Данилевський - Один із найкращих хірургів країни. Людина з бездоганною репутацією. Максимум, що про нього колись говорили, — у молодості іноді лікував “не тих” пацієнтів. Але це було давно. До фотографії це ніяк не пасувало.

Я потер обличчя руками

— Мер…Що ж ти приховуєш від мене?

⸻

У цей самий час…За кілька кілометрів від Києва… Чоловік у чорній кепці сидів у напівтемному кабінеті. Навпроти нього хтось курив сигару. Обличчя губилося в темряві.

— Ну?

— Вона нічого не пам’ятає.