Розділ 25

Марія

У кабінеті запала тиша. Мама плакала.

Я навіть не помітила, коли вона почала плакати. Лише побачила, як вона витирає щоки. Тато мовчки підсунув їй стілець. Вона не сіла. Підійшла до мене. Обережно торкнулася моєї щоки. Так само… Як робила це все моє життя.

— Пробач…

Тихо сказала вона. Я насупилася.

— За що?

Її губи затремтіли.

— За те, що не змогла забрати твій біль.

Я дивилася на неї, нічого не розуміючи.

— Мам…

Вона гірко усміхнулася.

— Ти пам’ятаєш дуже мало. І це, мабуть, добре. Але ми… Ми пам’ятаємо все.

Вона нарешті сіла поруч. Її пальці міцно стискали мою долоню.

— Перші місяці після того, як ти з’явилася у нас…Ти майже не говорила.

Я здивовано перевела погляд на тата.

Він лише мовчки кивнув.

— Ти боялася людей. Будь-яких. Навіть нас. Якщо хтось різко підіймав руку… Ти інстинктивно закривала голову.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Ночами…Ти кричала. Так голосно… Що я прокидалася ще до того, як ти відкривала очі.

Маргарита опустила голову.

— Я прибігала до тебе. А ти… Навіть не прокидалася. Просто кричала уві сні. Просила не чіпати тебе. Не бити. Не закривати. Іноді благала когось… Не забирати тата.

У мене затремтіли руки.

— Я… Я цього не пам’ятаю…

— Знаю. Лікарі казали, що мозок захищає тебе. І ми молилися…Щоб ти ніколи цього не згадала.

Мама всміхнулася крізь сльози.

— Знаєш… Я дуже боялася… Що ти ніколи не назвеш мене мамою. Ти завжди була ближчою до Даніяра. Це й не дивно… Вони з Даніелою були близнюками. Одне обличчя. Та й у Дмитрі було багато схожих рис. Перші місяці ти часто вдивлялася в татове обличчя так, ніби шукала в ньому когось. Тому… його ти вперше назвала татом значно раніше, ніж мене — мамою.

Я перестала дихати. Та побачила як в батька скотилась сльоза і він опустив голову.

— Чому?-перевела погляд на маму

— Бо не хотіла змушувати тебе. Я не була твоєю мамою. Я могла лише любити тебе… Настільки сильно… Наскільки вистачить серця.

Вона тихо засміялася.

— Минуло майже пів року. Ти вже почала посміхатися. Гратися з Кіром. Бігати за Колею. Вони завжди були є і будуть твоїми братами. Але до мене… Завжди зверталася: “Тьотю Маргарито.”

Я опустила очі. Вона легенько стиснула мою долоню.

— А одного дня…У тебе знову був страшний сон. Ти прокинулася вся в сльозах. Я прибігла. Обійняла тебе. Ти дуже довго плакала. Так сильно… Що потім просто заснула в мене на руках.

Я слухала, боячись навіть дихати.

— Вранці…Ти розплющила очі. Подивилася на мене. І абсолютно сонним голосом сказала…

Маргарита не змогла договорити. Голос зірвався.

Тато тихо закінчив за неї:

— “Мамо…”

У кімнаті стало зовсім тихо. Мама заплакала. По-справжньому.

— Я тоді…Втекла на кухню. Бо не хотіла, щоб ти бачила мої сльози. Я думала… Що зраджую Даніелу. Що не маю права радіти цьому слову. А ввечері Даніяр сказав мені одну фразу…

Вона подивилася на чоловіка. Він усміхнувся. Сумно.

— Я сказав…Що якби Даніела могла нас зараз бачити…Вона була б щаслива. Бо її донька знову має маму.

Маргарита більше не стримувалася. Я теж. Я просто обійняла її. Міцно. Дуже міцно.

— Ти моя мама…

Прошепотіла я.

— Завжди була. І завжди будеш.

Вона розплакалася ще сильніше.

—А ти… ти завжди будеш моєю донечкою. Неважливо, чию кров носиш. Хоча… якщо вже на те пішло, наша кров теж одна. Ми одна сім’я. Бо дитину народжують один раз. А люблять…Щодня.

І саме в цей момент я зрозуміла одну дуже просту річ. Даніела подарувала мені життя. Дмитро подарував мені своє прізвище, свою силу й характер. Даніяр навчив мене бути людиною. Маргарита навчила мене знову відчувати тепло. Через одну страшну трагедію доля подарувала мені не одну сім’ю. А дві. Чотирьох батьків, які по-своєму любили мене понад життя. І якщо колись мені доведеться пройти крізь пекло, щоб захистити їх… Я зроблю це, не вагаючись.Марія

У кабінеті запала тиша. Мама плакала.

Я навіть не помітила, коли вона почала плакати. Лише побачила, як вона витирає щоки. Тато мовчки підсунув їй стілець. Вона не сіла. Підійшла до мене. Обережно торкнулася моєї щоки. Так само… Як робила це все моє життя.

— Пробач…

Тихо сказала вона. Я насупилася.

— За що?

Її губи затремтіли.

— За те, що не змогла забрати твій біль.

Я дивилася на неї, нічого не розуміючи.

— Мам…

Вона гірко усміхнулася.

— Ти пам’ятаєш дуже мало. І це, мабуть, добре. Але ми… Ми пам’ятаємо все.

Вона нарешті сіла поруч. Її пальці міцно стискали мою долоню.

— Перші місяці після того, як ти з’явилася у нас…Ти майже не говорила.

Я здивовано перевела погляд на тата.

Він лише мовчки кивнув.

— Ти боялася людей. Будь-яких. Навіть нас. Якщо хтось різко підіймав руку… Ти інстинктивно закривала голову.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Ночами…Ти кричала. Так голосно… Що я прокидалася ще до того, як ти відкривала очі.

Маргарита опустила голову.

— Я прибігала до тебе. А ти… Навіть не прокидалася. Просто кричала уві сні. Просила не чіпати тебе. Не бити. Не закривати. Іноді благала когось… Не забирати тата.

У мене затремтіли руки.

— Я… Я цього не пам’ятаю…

— Знаю. Лікарі казали, що мозок захищає тебе. І ми молилися…Щоб ти ніколи цього не згадала.

Мама всміхнулася крізь сльози.

— Знаєш… Я дуже боялася… Що ти ніколи не назвеш мене мамою. Ти завжди була ближчою до Даніяра. Це й не дивно… Вони з Даніелою були близнюками. Одне обличчя. Та й у Дмитрі було багато схожих рис. Перші місяці ти часто вдивлялася в татове обличчя так, ніби шукала в ньому когось. Тому… його ти вперше назвала татом значно раніше, ніж мене — мамою.

Я перестала дихати. Та побачила як в батька скотилась сльоза і він опустив голову.

— Чому?-перевела погляд на маму

— Бо не хотіла змушувати тебе. Я не була твоєю мамою. Я могла лише любити тебе… Настільки сильно… Наскільки вистачить серця.