Розділ 24

Марія

Двері відчинив тато. Він усміхнувся. Але щойно побачив мій вираз обличчя — усмішка зникла.

— Перлинко…

Я мовчки зайшла до будинку.

— Мама вдома?

— Так.

— Мені потрібно поговорити лише з тобою.

Він уважно подивився мені в очі.

— Ходімо.

Ми зайшли до його кабінету. Я бувала тут сотні разів. Саме тут він колись допомагав мені з алгеброю. Саме тут ми грали в шахи. Саме тут він навчав мене ніколи не приймати рішення на емоціях. Сьогодні…Емоції були сильнішими за мене. Я мовчки поклала конверт на стіл.

— Що це?

— Подивись.

Він відкрив його. Дістав фотографію. І завмер. Я бачила… Як змінюється його обличчя. Спочатку здивування. Потім біль. Потім… Страх. Справжній. Неприхований. Він повільно опустився у крісло. Пальці ледь помітно тремтіли, але ними він провів по фотографії. Дуже обережно. Наче боявся її пошкодити.

— Де ти її взяла?

— Сьогодні.

— Хто дав?

— Не знаю.

— Він сказав, що знав Дмитра… і Даніелу.

Тато заплющив очі. Лише на мить. Але цього вистачило, щоб я зрозуміла. Він наляканий.

— Тату…

Він мовчав.

— Не мовчи. Я більше не дитина.

Він важко видихнув.

— Я знаю.

— Тоді скажи мені… Чому ти ніколи не говорив, що ви були настільки близькі?

Він підняв очі.

— Бо я не мав права.

— Перед ким?

Даніяр довго мовчав.

— Перед твоїм батьком.

Він знову подивився на фотографію.

— Я боявся цього дня.

— Чому?

— Бо знав…Що колись вона опиниться в тебе.

— Що саме?

Він легенько торкнувся зображення Дмитра.

— Це фото зроблене за кілька місяців до їхньої смерті.

Я мовчала.

— Це був один із останніх днів, коли ми всі були разом.

Я подивилася на фотографію уважніше. Дмитро сміявся. Мама теж. Тато стояв поруч. Так близько…Наче вони були не просто родичами. Наче були братами.

— Ви були друзями…

Даніяр сумно посміхнувся.

— Ні. Більше. Ми були сім’єю.

Я насупилася.

— Але ж ми й так були родичами.

— Я не про кров. Я про довіру. Про життя. Про вибір. Про людей, які готові були померти один за одного.

У кімнаті стало тихо.

— Чому ти ніколи не говорив цього?

— Бо Дмитро не хотів.

Я різко підняла голову.

— Тато?

— За кілька тижнів до трагедії Дмитро сказав мені лише дві речі. Тоді я навіть не зрозумів, чому він про це заговорив…

Я відчула, як серце почало битися швидше.

— Які?

— Берегти тебе.І…Ніколи не дозволити тобі жити його життям.

Я мовчала.

— Він знав, що якщо ти дізнаєшся всю правду занадто рано…Ти підеш його дорогою.

— А я все одно пішла.

Даніяр сумно всміхнувся.

— Так. Пішла. Саме цього він боявся найбільше. Я опустила голову.

— То що ти ще приховав?

Він довго мовчав. Настільки довго, що я вже подумала, ніби відповіді не буде.

Потім тихо сказав:

— Не все, що ти знаєш про Дмитра Хижака… Є правдою.

Я різко підняла голову.

— Що це означає?

— Це означає…Що твій батько був значно складнішою людиною, ніж ти думаєш. І не всі його вороги були ворогами. Так само…Як не всі друзі були друзями.

Я відчула, як усередині все стислося.

— Хто ті двоє чоловіків на фотографії?

Даніяр подивився на них. Його погляд став важким.

— Люди…Через яких через кілька місяців наше життя змінилося назавжди.

Я хотіла поставити ще десяток запитань. Але в цей момент у двері тихо постукали.

— Можна?

Мамин голос. Ми одночасно повернулися. Маргарита стояла на порозі. Вона дивилася не на мене. На фотографію. І в її очах я побачила той самий біль…Який щойно бачила в очах тата. Вона тихо прошепотіла:

— Я ж казала…Що колись цей день настане…

Тато перевів погляд на мене.

— Маріє… людина, яка сьогодні передала тобі це фото… не хотіла допомогти.

Я мовчала.

— Вона хотіла, щоб ти поставила саме ті запитання, на які ми сімнадцять років не були готові відповідати.

— Чому саме зараз?

Даніяр подивився на фотографію.

Його голос став майже пошепки.

— Бо той, хто почав цю гру… знає набагато більше про нашу сім’ю, ніж повинен. Він знає, що ти вже вийшла на слід. І тепер він більше не ховається. Він веде тебе туди… Куди ми все життя не дозволяли тобі йти.