Розділ 23

Марія

Я ще кілька секунд дивилася на фотографію. Потім обережно поклала її назад у конверт. Роман не зводив із мене очей.

— Поїхали.

Я мовчки підняла голову.

— Куди?

— Не тут.

Я озирнулася навколо. Порожні склади. Занадто багато камер. Занадто багато відкритого простору. Він мав рацію. Я мовчки сіла в машину. Їхали ми мовчки. Кожен думав про своє. Кожен провертав в голові свій сценарій.

Через десять хвилин ми вже сиділи у невеликій кав’ярні. За дальнім столиком. Там майже нікого не було. Офіціантка поставила перед нами дві чашки. Я навіть не пам’ятала, що замовляла. У голові була лише фотографія. Це фото вивело мене з колії.

Роман першим порушив мовчання.

— Хто така Даніела? І хто вона тобі?

Я повільно підняла на нього очі.

— Звідки ти знаєш, що вона для мене хтось?

— Бо коли він вимовив це ім’я… Ти перестала дихати.

Я гірко усміхнулася.

— Спостережливий.

— Це частина моєї роботи.

— І що ще ти помітив?

Він навіть не замислився.

— Ти збрехала.

Я мовчала.

— Ти знаєш значно більше, ніж говориш.

— Не виключено

— І не розкажеш?

— Ні.

Він відкинувся на спинку стільця. Кілька секунд просто дивився на мене. Потім тихо сказав:

— Мене це злить.

— Чому?

— Бо тебе намагаються вбити. Стежать. Передають якісь дивні фотографії. Називають імена. А ти вперто робиш вигляд, що все під контролем.

Я ледь усміхнулася.

— А воно й є.

— Серйозно?

Він нахилився ближче.

— Маріє. Тебе поранили. На тебе влаштували напад. Сьогодні тебе виманили на склади. І ти досі кажеш, що все під контролем?

— Це я виманила на склади, — криво посміхнулася я.

Роман кілька секунд просто дивився на мене.

— Ти зараз сама себе чуєш?

— Чудово.

— Ти навмисно поїхала назустріч людям, які вже один раз мало не вбили тебе.

— Саме так.

Він повільно провів долонею по обличчю.

— Господи… Ти або геній… або абсолютно божевільна.

— Божевільний геній.

— Ти жартуєш? Тобі весело? Бо по тому діалогу що я чув не ти керувала ситуацією - він це говорив не підвищуючи голос, але лють була прописана на його обличчі.

Я мовчала.Бо відповідати було нічим.

— Хто такий Лис?

Я різко підняла голову.

— Ти почув…

— Я почув усе.

— Це не твоя справа.

— Уже моя.

Я ледь нервово засміялася.

— Корвине… Ти маєш дуже погану звичку - лізти не у свої справи.

Він подивився на мене так спокійно, що стало не по собі.

— Ці справи справи вже стали моїми. Я просто не дозволю, щоб тебе вбили.

Я опустила очі в чашку.

— Чому?

— Що “чому”?

— Чому ти взагалі це робиш?

Між нами зависла тиша. Він усміхнувся кутиками губ.

— Хочеш чесну відповідь?

— Інших я не люблю.

— Бо мені не байдуже.

Моє серце на мить завмерло.

— Ми майже не знаємо одне одного.

— Знаю.

— Це нелогічно.

— А хто сказав, що мені зараз хоч трохи допомагає логіка?

Я повільно похитала головою.

— Ти дивний.

— Це вже вдруге за два дні.

— Бо це правда.

— А ти…Найупертіша жінка, яку я зустрічав.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— А я сприйняла як комплімент.

Він тихо засміявся. І я вперше після складів відчула, як напруга трохи відступає. Я підвелася.

— Мені треба їхати.

— Куди?

— Додому.

Я збрехала. Роман зрозумів це одразу.

— Не додому - я мовчала - до Даніяра - це навіть не питання було. Він це стверджував.

Я завмерла.

— Звідки…

— Бо після цієї фотографії ти не поїдеш ні до офісу, ні до квартири. Ти поїдеш до єдиної людини, яка може дати відповіді.

Я дивилася на нього кілька секунд.

— Інколи… Ти мене дратуєш.

— Бо я маю рацію?

Я важко видихнула.

— Саме тому.

Він усміхнувся.

— Їдь. І…Будь ласка…Коли закінчиш розмову з ним…Подзвони мені.

Я  вже коли була коло дверей, не озираючись тихо відповіла:

— Не звикай.

Роман усміхається сам до себе. І лише подумки каже сам собі:

“Пізно, Мер. Уже звик.”

Але дорогою до будинку батьків я раптом зрозуміла одну дивну річ. Вперше за дуже довгий час була людина… Майже незнайома. Чужа. Яка чекатиме мого дзвінка. І чомусь саме ця думка гріла сильніше, ніж мені хотілося визнавати.