Розділ 22

Марія

Я не поїхала до банку. Не тому, що злякалася. Навпаки. По перше я розуміла що вони хотять щоб я це зробила, бо крім мене ніхто її не відкриє. А по друге я хотіла зрозуміти, чи справді вони стежать за мною. Тому сьогодні правила гри встановлювала я. Я навмисно поїхала зовсім в інший кінець Києва. Заїхала до книгарні. Потім у торговий центр. Випила каву. Пів години сиділа на літній терасі.

І весь цей час… Спостерігала.

Третє правило Дмитра Хижака. “Якщо хочеш знайти мисливця — перестань тікати. Дай йому повірити, що ти нічого не підозрюєш.”

Я неквапливо вийшла на парковку. Відчинила машину. Але не сіла. Дістала дзеркальце з косметички. Наче поправляла помаду. Насправді…Дивилася назад. Чоловік у чорній кепці.

Той самий. З банку. Він теж це зрозумів. Різко відвернувся. Запізно. Я вже його побачила. Усміхнулася сама до себе.

“Попався.”

Я завела двигун. Виїхала. Спеціально зробила кілька абсолютно безглуздих поворотів. Потім різко змінила маршрут. Ще один поворот. Ще один. Позаду… Та сама машина. Темний Volkswagen. Я навіть не здивувалася.

— Добре…Пограємо.

Через двадцять хвилин я звернула у промислову зону. Старі склади. Напівпорожні вулиці. Саме те місце, де випадкових людей майже не буває. Volkswagen звернув слідом. Я посміхнулася. Зупинилася. Вийшла. І сперлася на дверцята Cadillac. Наче просто чекала. За хвилину Volkswagen теж заглушив двигун. З нього вийшов той самий чоловік. Високий. Коротко стрижений. Руки в кишенях.

— Не боїшся?

— Повинна?

Він усміхнувся.

— Дивна ти.

— Часто це чую.

— Знаєш, чому ми тут?

— Просвіти.

— Хотів подивитися на тебе ближче.

Я схрестила руки на грудях.

— Подивився?

— Так.

— І?

Він зробив ще крок.

— Ти дуже схожа на нього.

Усередині все похололо. Але на обличчі нічого не змінилося.

— На кого?

— Не прикидайся.

Я мовчала.

— Передай привіт Хижаку.

Я ледь усміхнулася.

— Обов’язково. Як тільки навчитеся викликати духів. Наскільки чула він мертвий.

Чоловік примружився. Було видно, що він очікував іншої реакції. Саме цього я й хотіла.

Раптом…

За спиною почувся різкий звук двигуна.

На парковку буквально влетів чорний Range Rover. Я заплющила очі.

— Та ну…

Дверцята відчинилися ще до повної зупинки.

— Відійшов від неї.

Спокійний. Низький. До болю знайомий голос. Корвин. Я тихо видихнула.

— Тільки тебе тут не вистачало…

⸻

Роман

Я навіть сам не зрозумів, як сюди доїхав.

Після перегляду записів із камер мене не полишало відчуття, що сьогодні щось станеться. А коли служба безпеки повідомила, що Volkswagen, який був біля банку, знову помітили… я просто поїхав…плюс я зробив одну маленьку хитрість. Коли Марія була в мене вдома я поставив маленький трекер в її машину. Тому міг відслідковувати де саме вона знаходиться.  Спочатку вона кружляла по Києву типу просто відпочивала. Хоча це дивно. Я знаю що вона багато працює і тому в неї або зустрічі або вона в офісі. А тут книгарня, торговий центр, кавʼярня і тут навігатор показує старі склади. Що вона там блядь робить. Я поруч. Тисну на газ і не помиляюсь. Я побачив Марію. Саму. І якесь падло стояло занадто близько до неї. Моя кров закипіла. Лють  нахлинула.

— Я сказав… Відійшов.

Чоловік усміхнувся.

— А ти хто такий?

Я теж усміхнувся. Але вже без краплі тепла.

— Людина, після зустрічі з якою ти дуже пошкодуєш, що сьогодні взагалі прокинувся.

Марія

Я заплющила очі.

— Та ну…

Дверцята Range Rover грюкнули. Корвин швидко підійшов до нас. Його погляд був холодним. Небезпечним. Таким я його ще не бачила.

— Я сказав… відійшов.

Чоловік у кепці навіть не поворухнувся.

Лише ліниво перевів погляд із мене на Романа.

— А ти хто такий?

З презирливою посмішкою запитав. Корвин усміхнувся. Без жодної емоції.

— Людина, після зустрічі з якою ти дуже пошкодуєш, що сьогодні взагалі прокинувся.

Незнайомець тихо засміявся.

— Через бабу вирішив погратися в героя?

Я ледве стримала зітхання.

— Ви серйозно?

Обидва навіть не подивилися в мій бік. Прекрасно. Двоє дорослих чоловіків.

Чоловік зробив ще крок.

— Корвин…Чув про тебе.

Роман лише трохи нахилив голову.

— А я про тебе — ні. Значить, ти недостатньо важливий.

Посмішка незнайомця стала ширшою.

— Побачимо.

Я різко зробила крок уперед. Опинившись між ними.

— Досить.

Роман невдоволено глянув на мене.

— Відійди.

— Ні.

— Маріє…

— Це моя проблема- прошипіла я йому

Він стиснув щелепи, але залишився на місці.

Я повернулася до незнайомця. Він уважно дивився мені просто в очі. Так, ніби шукав у них когось іншого. Потім тихо промовив:

— Очі не її…А все інше…-скривився-Наче Даніела знову стоїть переді мною.

У мене перехопило подих.

— Звідки… ти знаєш це ім’я?

Він лише усміхнувся.

— Я знав її. Краще, ніж ти можеш собі уявити.

Мої пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

— Хто ти?

— Поки що…Ніхто.

Він дістав із внутрішньої кишені невеликий коричневий конверт. І кинув його мені. Я впіймала.

— Що це?

— Маленький подарунок.

— Від кого?

— Від людини…Яка дуже добре знала і Дмитра…І Даніелу.

Моє серце почало калатати.

— Що там?

— Подивишся, коли залишишся сама.

Він уже розвернувся до машини. Та раптом зупинився. Навіть не обертаючись, сказав:

— І ще…Передай Лису…Що ми пам’ятаємо його зраду.

У мене всередині все похололо. Лис? Про яку зраду він говорить? Боже, лис також не повинен постраждати через мене. Нізащо! Це я втягнула його в це. Ні, ні, ні. Я максимально тримаю крижане незворушне обличчя, як мінімум Корвин досі поруч, і він взагалі не тямить про кого говорив цей незнайомець. Volkswagen рушив з місця. За кілька секунд зник за поворотом.