Розділ 21

Марія

Близько одинадцятої ранку телефон задзвонив саме тоді, коли я закінчувала звіт. На екрані висвітився лише один напис. Лис. Я відповіла майже одразу.

— Слухаю.

Голос Лиса був незвично серйозним.

— Принцесо… У нас проблема.

Я завмерла.

— Яка?

— Учора вночі хтось був у стрілецькому клубі.

Я повільно випросталась.

— Звідки знаєш?

— Бо я повернувся туди.

— Навіщо?

— Перевірити, чи не залишили ми нічого зайвого.

Повисла коротка тиша.

— І?

— Сліди були не наші.

У мене всередині все похололо.

— Детальніше.

— Четверо людей. Двоє курили. Один був у військових берцях. Ще один фотографував місце, де ми стояли.

Я стиснула телефон сильніше.

— Вони щось знайшли?

— Ні.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

— Як давно вони були?

— Максимум за годину після того, як ти поїхала.

Я мовчала. Занадто швидко. Наче вони знали…Куди я поїду. Твою ж матір!

— Лис…

— Так?

— Хтось зливає інформацію.

— Думаю так само.

— Але хто?

— Поки не знаю.

— Дізнайся.

— Уже працюю.

Він трохи помовчав.

— І ще…

— Що?

— Не їзди сама.

Я гірко посміхнулася.

— Пізно просиш.

— Принцесо…

— Я почула.

Поклавши телефон, я довго дивилася у вікно. В голові крутилася лише одна думка. “Хтось знає кожен мій крок.” А це означало лише одне. У грі з’явився хтось дуже близький.

⸻

Того ж часу

Роман

— Ти серйозно хочеш перевірити всі камери банку?

Карім здивовано дивився на мене.

— Так.

— Їх сотні годин.

— Значить, будемо дивитися сотні годин.

Карім важко видихнув.

— Ти закохався остаточно.

Я навіть не заперечував.

— Так.

— І через це хочеш знайти тих виродків?

— Ні.

Я відклав планшет.

— Через те, що вони зробили помилку.

— Яку?

— Торкнулися того, що тепер належить мені захищати.

Карім тихо присвиснув.

— Вона тебе коли-небудь уб’є. Та навіть якби почула цю твою останню фразу вже б ти був трупак.

— Можливо.

— І все одно не відступиш?

Я усміхнувся.

— Уже пізно.

⸻

За годину. На екрані одна із камер показала знайоме обличчя. Чоловік у кепці. За кілька хвилин до пограбування. Він кілька разів подивився… Не на каси. Не на сховище. А на Марію. Я збільшив кадр.

— Стоп…

Карім нахилився ближче.

— Ти його знаєш?

— Ні.

— Тоді що?

Я відчув, як усередині все напружилось.

— Я вже бачив це татуювання.

Карім уважно придивився. На шиї чоловіка визирала змія, що кусає власний хвіст.

— І де?

Я дивився на стоп-кадр. І пам’ять нарешті видала відповідь. Точніше вона дала відповідь що я це татуювання памʼятаю але звідки і де тут був блок.

— Не пам’ятаю…Але дуже скоро згадаю.

⸻

В цей самий момент…

У темному кабінеті чоловік із срібним перснем слухав доповідь.

— Комірку вона не відкрила.

— Знаю.

— Що робимо далі?

Чоловік усміхнувся.

— Вона сама відкриє її.

— Коли?

— Коли перестане боятися.

Він повільно підняв фотографію Марії.

— А ми…Зробимо так…Щоб їй не залишилося іншого вибору.