Розділ 20

Марія

Ранок почався дивно. Я прокинулася ще до будильника. Перше, що зробила, — перевірила бік. Біль залишився. Але вже терпимий. Я обережно змінила пов’язку, вдягнула темно-синій костюм і довго дивилася на себе в дзеркало. Ніхто нічого не повинен помітити. Ні мама. Ні тато. Ні брати. Ні співробітники. Особливо… Корвин. Я фиркнула.

— Та ні… Він взагалі не має з’явитися.

Через сорок хвилин я вже заходила до офісу.

— Доброго ранку, пані Маріє.

— Доброго.

— На дев’яту у вас рада директорів.

— Пам’ятаю.

— І…

Олена якось дивно замовкла.

— Що?

— На вас уже чекають.

Я насупилася.

— Хто?

— Не сказали. Просто… Зачекайте…

Вона простягнула мені маленьку чорну коробку. Я повільно відкрила її. Усередині лежала одна біла троянда. І записка.

“Бульйон допоміг?”

Я закрила очі.

— Корвин…

Олена розгублено подивилася на мене.

— Ви його знаєте?

— На жаль…

⸻

Будинок Корвина

— Ти серйозно відправив їй одну троянду?

Карім дивився на мене так, ніби я остаточно збожеволів.

— Так.

— Одну?

— Так.

— Чому одну?

Я спокійно зробив ковток кави.

— Бо одна означає: “Я думаю про тебе.”

Карім мовчав кілька секунд. Потім пирхнув.

— Господи…Звідки ти це знаєш?

— Google.

Карім почав сміятися.

— Мільярдер. Будує готелі. Веде міжнародний бізнес. І гуглить… Що означає одна троянда.

Я незворушно кивнув.

— Саме так.

— Ти безнадійно закоханий. І не заперечуй. Хоча б сам собі. Ми знайомі ще з підліткового віку а таким я тебе ніколи не бачив. Твоя пика прям іскрить від радості.

— звучить як діагноз.

Ми двоє розреготались.

⸻

Марія

Я саме виходила із засідання, коли телефон завібрував. Невідомий номер.

— Слухаю.

Кілька секунд мовчання. А потім Чоловічий голос. Спотворений.

— Не відкривай комірку.

Я завмерла.

— Хто це?

— Якщо хочеш, щоб твої рідні жили - Залиш ключ там, де він є.

Гудки.

Я ще кілька секунд дивилася на чорний екран. Потім повільно поклала телефон у кишеню. Руки були абсолютно спокійні.

Але всередині…Все похололо. Вони знають. Не лише про мене. Вони знають про мою сім’ю.

⸻

Того ж вечора…

Я стояла біля панорамного вікна власної квартири. У руці стискала старовинний ключ. Телефон мовчав. Місто жило своїм життям. А я розуміла лише одне. Гра змінилася. Якщо раніше полювали на мене… То тепер вони торкнулися єдиного, чого я ніколи не дозволю чіпати. Мою сім’ю. Я повільно стиснула ключ у долоні. Так сильно, що метал врізався в шкіру. І вперше за довгий час…Посміхнулася. Холодно.

— Даремно…

Тихо прошепотіла я.

— Дуже даремно ви вирішили погрожувати моїм рідним…

Бо тепер…

Полювання починаю я.