Розділ 19

Марія

До вечора я все ж поїхала. Роман мовчки виніс мою сумку. Відчинив ворота. Поставив  біля мого Cadillac. Ми обоє мовчали. Дивно… Ще тиждень тому між нами не було нічого. А зараз ця тиша не здавалася незручною. Навпаки. Наче слова тільки заважали. Він відчинив мені дверцята.

— Доїдеш?

Я фиркнула.

— Корвине…

— Що?

— Мене з 13 років вчили кермувати. Я навіть з закритими очами доїду від точки А до точки Б. Додому я точно доїду.

Його усмішка зникла.

— Саме це мене і хвилює.

Я завмерла. Він зробив крок ближче. І повітря ніби зникло між нами. Я відчувала його гаряче дихання на своєму обличчі

— Якщо раптом… Будь-що. У будь-який час. Телефонуй. Ти напевно забула запитати мій номер, але то нічого я його сам записав.

Я мовчала і просто кліпала. Бо відчуття його нахабства і одночасно турботи забрало моє мовлення

— День. Ніч. Третя ранку. Неважливо. Я приїду.

Моє серце зробило дивний удар.

— Чому?

Він відповів так тихо, що я ледь почула.

— Бо не хочу ще раз побачити тебе всю в крові.

Я відвела погляд.

— До зустрічі - сказав

— Бувай.

От така моя відповідь бо не буде ніяких зустрічей. Хоча в середині мене інтуїція підказувала що зустрічі будуть і не одна. Особливо дивлячись на цю зухвалу посмішку.

Додому я заїхала вже майже о дев’ятій. Перед дзеркалом у машині швидко змінила пов’язку. Бо прям відчувала що батьки під моїми дверима. Бо вони певний час не могли мені дозвонитись а коли я вийшла на звʼязок і сказала що все нормально по їхній інтонації зрозуміла що вони мене не вірять. Тому так, я впевнена що вони вже біля дверей моєї квартири. Надіюсь на одне  що там лише вони двоє а не ціла делегація. Одягла світлий жакет. Добре що в машині я деколи забуваю речі. Він приховував усе. Навіть якщо мама обійме. Не помітить. Я дуже на це сподівалася.

Щойно я вийшла з ліфта, почула

— Перлинко!

Мама. Я ледве встигла усміхнутися, як опинилася в її обіймах. І відразу ж пошкодувала. Обійми виявились занадто сильними. Бік прострелило болем.

— Ай…

— Що сталося?

— Нічого. Просто… Спину потягнула.

Маргарита підозріло звузила очі.

— Знову сидиш за ноутбуком по шістнадцять годин?

— Буває.

— Маріє…

— Мам…

— Добре. Поки що повірю.

Я знала. Саме “поки що”.

Вона відчувала мене краще за будь-кого. Батько буравив мене примруженим поглядом і оглядав зверху до низу. Я усміхнулась навіть попри біль

— Зі мною все добре. Я ж кажу що багато роботи. Завал. Треба було позводити звіти. Зайдете?

— Ні, перлинко. Мене в клініку викликали. А тобі треба поспати і відпочити тому маму я теж забираю.

Я тихенько видихнула. Посміхнулась, легенько поцілувала та обійняла батьків і нарешті відчинила двері. Я люблю будинки приватні, але ще не заробила на нього тому квартира, моя люба квартира Привіт. Я вдома.

⸻
 

Того ж вечора. Будинок Корвина.

Я стояв біля панорамного вікна. Карім мовчки поставив на стіл дві чашки кави.

— Ну?

— Що “ну”?

— Ти весь день мовчиш.

Я не відповів. Потім несподівано запитав:

— Ти теж помітив?

— Що саме?

— Це було не пограбування.

Карім одразу посерйознішав.

— Думаєш? Хоча по даних що нам дали то вони не забрали грошей. Не відкрили жодної комірки. Не вимагали доступу до сховища.

— Зате шукали Марію.

— Що? Ти реально зараз?

— Я бачив це на власні очі. Їх цікавила лише вона.

Карім повільно сів.

— Виходить… Хтось полює на неї.

Я кивнув.

— І це почалося задовго до мене.

Повисла довга тиша.

— Що будеш робити?

Я дивився у темне вікно.

— Те, що вмію найкраще.

— І що ж?

Повільно повернув голову в сторону друга

— Дізнаюся…Хто посмів полювати на мою жінку і знешкоджу.

Карім мало не вдавився кавою.

— Твою кого?

Я лише спокійно зробив ковток кави

— Я сказав те, що сказав.

Карім закрив обличчя долонею.

— Господи… Вона ще навіть не погодилася з тобою на побачення йти. А ти вже ділиш територію.

— Запізнився.

— В сенсі?

— Я ще після благодійного вечора це вирішив.

Карім лише засміявся.

— Бідна Марія…Навіть не здогадується, який впертий псих вирішив її рятувати.

Роман усміхнувся.

— Вона розума тому думаю уже здогадується.