Розділ 18

Марія

Прокинулась я різко. Першою прийшла не пам’ять. Біль. Різкий, пекучий, десь під ребрами. Я скривилась і машинально поклала долоню на бік. Пов’язка. Шви. Учора… Банк. Ключ. Напад. Корвин. Я повільно розплющила очі. Світла спальня. Чоловіча. Незнайома. На кріслі акуратно складений мій піджак. На комоді — аптечка. Склянка води. І таблетки. Я важко видихнула.

— Прокинулася?

Його голос. Я повернула голову. Роман стояв у дверях із тацею в руках. Кава.

Якийсь бульйон. Серйозно?

— Не дивись так.

— Як?

— Наче хочеш убити мене.

Я фиркнула.

— Ще не вирішила.

Він поставив тацю на тумбочку.

— Температура трохи спала.

— Ти вимірював?

— Декілька разів.

— Ти дивний.

— Це я вже чув.

Я сіла повільніше. Біль одразу дав про себе знати.

— Чорт…

Роман миттєво опинився поруч.

— Повільніше.

— Не командуй.

— Тоді не падай.

Я підняла на нього очі.

— Це наказ?

— Це прохання.

Ми кілька секунд мовчали.

— Дякую.

Він ніби не повірив.

— Що?

— За допомогу.

Його губи ледь сіпнулися.

— Будь ласка.

— Але це нічого не змінює.

— Я знаю.

Я уважно дивилася на нього.

— Знаєш?

— Так.

— І що саме?

— Що зараз ти виставиш між нами ще вищу стіну.

Я не відповіла. Бо він мав рацію.

Роман мовчки простягнув мені чашку.

— Це не кава.

Я підозріло подивилася всередину.

— Бульйон.

— Я не хвора.

— Ні.

— І не дитина.

— Згоден.

— Тоді чому бульйон?

— Бо після втрати крові тобі потрібні сили.

Я важко зітхнула.

— Ти завжди такий упертий?

— Тільки коли переживаю.

Я завмерла. Переживаю? Серйозно? Він сказав це абсолютно спокійно. Наче це найприродніша річ у світі. Я опустила очі.

І мовчки зробила ковток. Він усміхнувся.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче це найбільша поразка у твоєму житті.

— Майже.

— Значить, бульйон переміг Демона?

— Не тіш себе, Корвине.

— Уже тішу.

У цей момент до кімнати повільно зайшов Морок. Величезний алабай одразу попрямував до мене. Без дозволу.

Без вагань. Поклав важку голову мені на коліна. Я автоматично почала чесати його за вухом.

— Зрадник.

Роман склав руки на грудях.

— Він мене навіть після роботи так не зустрічає.

Я не стримала усмішки.

— Просто він має хороший смак.

— А я думав, що хороший смак у мене.

— Не перебільшуй.

— Боляче.

— Переживеш.

Морок тихо фиркнув. Наче був повністю на моєму боці.

— Бачиш?

— Навіть собака проти мене.

— Ні.

Я усміхнулася.

— Просто він уже визначився, кого тут любить більше.

Роман удавано важко зітхнув.

— Мене в моєму ж будинку витіснив собака.

Я допила бульйон. Поставила чашку. І підняла на нього очі.

— Учора…

Він одразу посерйознішав.

— …

— Це правда було?

— Що саме?

Я дивилася просто йому в очі.

— Поцілунок.

У кімнаті стало тихо. Він навіть не спробував удавати, що не зрозумів.

— Так.

Я мовчала.

— Шкодуєш?

Він відповів не одразу.

— Ні.

Абсолютно чесно. Без пафосу. Без усмішки. Просто… Ні. Я відчула, як серце зробило дивний удар.

— Я ж сказала…

— Пам’ятаю.

— Це не повинно повторитися.

Роман зробив крок ближче. Настільки, що між нами залишилося не більше пів метра.

— Добре.

Його голос був спокійним. Але очі… Очі говорили зовсім інше. Я першою відвела погляд. Бо якщо дивитися в них ще хоч кілька секунд… Я почну сумніватися у власних правилах. І це лякало мене більше, ніж учорашній напад. Цю мовчанку порушив Роман

— я допоможу тобі прийняти душ

Мої очі  округлились так що ще б трошки і вони просто викотилися.

— Я справлюсь сама

— в тебе рана. Якщо ти забула то нагадую

Не буду його лякати що це не перша моя рана і я знаю багато лафхаків.

— я можу наклеїти целофан поверх бинта і так прийняти душ. Не сильно гаряча вода плюс не довге перебування під поводом нічого поганого не зроблять.

З кожним моїм словом його брови повзли доверху

— це що не вперше? Звідки такі навики?

— Колись в Інтернеті читала. Я колись планувала вчитись на хірурга тому цікавилась різними схемами цієї тематики.

Я так правдоподібно це казала що сама б повірила в це. Хоча про хірурга не збрехала, а те що чи це з Інтернету чи на власному досвіді не настільки й важливо.

— Поанувала бути хірургом але стала фінансистом? Цікаво що так вплинуло на твоє рішення?

— Нічого фантастичного, просто з часом зрозуміла що в медицині мені нудно, а любов до точних наук зробили свою роботу. От така історія.

Роман посміхнувся кутиками уст

— мг, я замітив що більше тобі подобається ламати людей а не латати, тому вибір очевидний.

Я просто закотила очі але зʼявилась легка посмішка.

— Дай краще якісь речі мені переодягнутись, а свої я поки виперу і висушу. Хочу до вечора повернутись додому.

— Тобі тут погано?

Мені здалось що я побачила сум в очах. Хоча точно здалось бо з чого. Роман дістав з гардеробу футболку свою і дав мені.

— Доречі твоє авто в дворі стоїть

На моєму обличчі явно відображені знаки питання бо Роман продовжує

— Я своїм хлопцям вчора дав твої ключі і вони пригнали машину сюди. От і все.

Я не в змозі вимовити слово, кивнула. Я відчувала що про мене турбуються але рідні і дуже близькі, а цей чоловік не входить ні в перший список ні в другий. Але чого від цієї турботи серце закалатало та так тепло стало. От з цими думками я пішла в душ.

Коли Марія я вийшла  із душу Роман сидів на ліжку і дивився на мене своїм гіпнотичним поглядом. Коло нього Морок теж не зводив своїх чорних очей з мене. Дивна картина. Занадто. Я підійшла до них. Зігнулась до тумбочки щоб взяти та включити телефон.  Я вже майже дотягнулася до телефона, коли срібний ланцюжок вислизнув з-під широкого коміра його футболки. Кулон ковзнув по тканині й завис просто перед очима Романа. Я навіть не одразу це зрозуміла.