Розділ 17

Я відкриваю очі. Біль  - це перше що відчуваю. Події пролітають в памʼяті. Ключ. Банк. Пограбування. Поранення. Повертаю голову в бік. Корвин за кермом. Хм, зосереджений, гарні татуйовані руки і довгі пальці які до побілілих кісточок затискають кермо. До біса вродливий чоловік. Бляха, знову хрінь в голові. Це від крововтрати. Так. Твою матір Я ПОРАНЕНА. Я прям сичу до нього.

— Навіть не думай.

— Про що?

— Лікарня.

— У тебе ножове. Втрата крові.

— Саме тому.

Вона стискає його руку.

— Якщо про це дізнаються… Почнуть ставити питання. А мені цього не можна. Рідні будуть переживати. Тато мене закриє на ключ, нікуди не буде випускати, я буду оточена охороною. В мами схопить серце. Вона буде весь час ридати - це все я говорю ніби скоромовкою і пошепки. І коли це говорю тримаю Романа за руку і дивлюсь в його сторону.

Роман мовчав, лише подивився похмуро на мене

— Добре. Тоді до мене.

Ми їхали в тиші. Я не відрубувалась вже це вже плюс. За пів години ми підʼїхали до великого будинку обгородженого високим парканом. Заїхали на територію. Роман відчинив мені дверцята та подав руку, яку я проігнорувала. Він зробив сильний вдих взяв мене за лікоть і повів до будинку Двері відчиняються і назустріч  мені летить алабай. Чорний, здоровений. Я не боюсь тварин в цілому особливо собак, але тут я інстинктивно хочу відступити.

—це Морок.

Не встигає Роман віддати команду собаці як той підходить. Обнюхує. Лизнув моя руку. І просто лягає коло моїх ніг так що його голова прям на моїх ногах.Я  усміхаюсь

— Ну привіт… Красень. Збираю всю свою силу волі і ігноруючи біль злегка нахиляюсь і чухаю собаку за вухом.

Роман здивовано дивиться.

— Ти йому сподобалась.

— Це взаємно.

— Він чужих не любить.

Я продовжую чухати Морока за вухом.

— Значить… Ми вже не чужі.

Роман ловить себе на тому, що від цієї фрази у нього всередині стає тепло.

Коли я розгинаюсь розумію що надто переоцінила себе. Пульсуючий біль, тремтіння тіла та паморочення голови просто вибиває мене. Я не можу стояти на ногах, від чого просто вони підкошуються. Роман миттєво підхоплює мене на руки і несе в спальню

———

Роман

Вона вже майже непритомна.

Я приношу аптечку.

— Буде боляче.

— Тільки не кажи, що зараз будеш мене жаліти - голос її захриплий і тихий. Розумію що тримається з останніх сил.

— Не дочекаєшся.

— От і добре.

Я розрізаю тканину піджака. Завмираю.

По сорочці вже багато крові

— Маріє…

— Не починай. Просто роби те що маєш зробити - секунда тиші і тихе - Будь ласка.

— Ти скільки так ходила? Ти ненормальна.

— Мені це часто кажуть.

Я обробляю рану. Вона навіть не здригається. І це мене лякає більше, ніж кров. Її тіло гаряче розумію що піднялась температура.

— Боляче?

— Так.

— Чому мовчиш?

Вона дивиться прямо мені в очі.

— Бо мене ще в дитинстві навчили… Що біль любить тишу.

І тут я завмираю. Бо розумію… Її не просто вчили стріляти. Її вчили виживати.

Поки я накладаю шви…чую що щось дзенькає - випадає ключ. Я піднімаю його. Кручу у пальцях.

— Через нього?

Марія мовчить.

— Це ті люди?

Мовчання.

— Ти знаєш, хто вони?

Довга пауза. Потім тихе ледь чутне

— Знаю тільки одне. Вони шукають те саме, що і я.

— Що саме?

— Минуле.

Я розумію що вона нічого не скаже більше плюс їй треба відпочити.

⸻

Ніч Марія спала. Ліки нарешті подіяли.

Її дихання стало рівним і спокійним.

Я сидів поруч уже майже годину. Сам не розумів, навіщо. Я міг працювати. Міг поїхати. Міг займатися сотнею важливих справ. Але залишився. Мій погляд ковзнув по її обличчю. Світле волосся розсипалося по подушці. Одне неслухняне пасмо впало на щоку. Я машинально простягнув руку. Дуже обережно прибрав його за вухо. Кінчики пальців ледь торкнулися її шкіри. Тепла…

Ніжна… І саме в ту мить я зрозумів одну просту річ. Я пам’ятаю її запах. Не парфуми. Не шампунь. Саме її. І цей запах не виходив із голови відтоді, як вона вперше опинилася поруч. Від самого першого рукостискання. Від кожної випадкової зустрічі. Я весь цей час  намагався працювати. Проводити переговори. Читати звіти. А в пам’яті постійно виникала вона. Її очі. Її голос. Її впертість. Її запах. А зараз вона в його домі. І це пиздець як виглядає природньо, ніби тут їй і місце.

— Чорт… — ледве чутно видихнув я.

Я знав, що потрібно просто встати. Вийти. Зачинити двері. Але не зміг. Мені раптом до болю захотілося зрозуміти… Яка вона. Не лише на дотик. Яка вона на смак. Наче від відповіді на це залежало щось дуже важливе. Я повільно нахилився ніби в якому маренні. Зупинився за кілька сантиметрів від її губ. Ще можна було відступити. Ще можна було піти. Але я не керував своїм тілом, здоровий глузд теж втратив ще при першій зустрічі. Я уже давно програв цю війну. Його губи ледь торкнулися її. Лише мить. Ніжно. Обережно. Наче боявся злякати. Наче перевіряв, чи вона справжня. І в ту ж секунду по всьому тілу пройшла хвиля, від якої перехопило подих. “Боже…” Я ніколи не цілував жінку так. Не тому, що хотів її. А тому, що не міг не поцілувати.

…Вона ледь ворухнулася. Повіки здригнулися. Повільно розплющила очі. Затуманені від ліків. Кілька секунд просто дивилася на мене. Наче намагалася зрозуміти, що зараз сталося. Сон це… Чи реальність.

— Ти… мене поцілував?.. — ледве чутно прошепотіла вона.

У мене був шанс. Сказати, що їй наснилося. Що це дія ліків. Що вона все вигадала.

Але я ніколи не брехав собі. І не хотів брехати їй.

— Так.

Вона заплющила очі. Зробила повільний вдих. Мовчала так довго, що я вже подумав — вона знову заснула. Потім тихо сказала:

— Це… не повинно повторитися.

Її голос був слабкий. Без злості. Без образи. Швидше… Ніби вона переконувала не мене. А себе. Я дивився на її обличчя. На бліді губи. На пов’язку, яка приховувала рану. На жінку, яка навіть поранена примудрялася будувати навколо себе стіни. І раптом зрозумів… Я більше не хочу їх руйнувати силою. Я хочу, щоб одного дня вона сама відчинила мені двері. Я легко усміхнувся.