Розділ 16

Марія

— Не витрачай сили, Принцесо…

Голос луною прокотився сховищем. Я завмерла лише на секунду. Так мене називали лише двоє. Дмитро. І Лис.

Отже… Хтось дуже добре знав моє минуле. Але було чути лише голос.

— Виходь, — продовжив той самий голос— Поговоримо.

Я криво всміхнулася.

— Я не люблю розмовляти з людьми, які ховають обличчя.

У відповідь почувся короткий сміх.

— Характер у батька. А розум, сподіваюся, в матір.

Постріл. Куля врізалася в бетон просто над моєю головою.

⸻

Роман

Я досі не міг відірвати від неї очей. Вона… Посміхається? У неї стріляють. А вона…Посміхається. Ні. Вона його провокує. Спеціально. Чорт. Вона хоче, щоб він розлютився.

⸻

— Корвине.

Її голос прозвучав тихо.

Навіть не дивлячись у мій бік.

— Що?

— У тебе телефон із собою?

— Так.

— Без звуку?

— Так.

— Викликай спецпризначенців.

— Уже.

— Добре.

Коротка пауза.

— І більше нічого не роби.

Я мало не засміявся.

— Серйозно?

— Так.

— Це наказ?

— Так.

— Не люблю наказів.

— Тоді можеш вмерти.

Я мовчки витягнув телефон.

⸻

Марія

Добре. Значить, хоча б слухати він уміє.

Вже прогрес. Бо мені треба саме зараз бути максимально зібраною і не відволікатись. А якогось біса я переживаю за нього. Щоооо? Бляха…я переживаю за Корвина. Це пиздець. Ну добре собі брехати не буду, я переживаю за нього. Так, концентрація моє все. Заплющила очі. Вдих видих.  Я обережно визирнула. Троє попереду. Ще один…той що говорив. Немає. Погано. Дуже погано. Найнебезпечніший завжди той, кого не бачиш.

⸻

— Вона тут!

Автоматна черга. Я миттєво перекотилася. Кулі прошили колону. Бетонна крихта сипалася на волосся. Чорт. Добре стріляють.

⸻

Роман

Я побачив, як один із нападників заходить їй у тил.

— Маріє!

Вона різко обернулася. Запізно. Він уже був зовсім поруч.

⸻

Марія

Дурень… Я бачила його від самого початку. Він замахнувся прикладом.

Я зробила півкроку вперед. Його удар пройшов повз. Долоня. Лікоть. Плече. Хруст. Чоловік закричав. Я вихопила ніж із його розвантаження. Провернула його в руці. І приставила до горла нападника.

— Ще один крок…І ваш друг більше ніколи не заговорить. У залі запала тиша.

⸻

Роман

У мене просто… Закінчилися слова. Карім… Ти був правий. Вона Небезпечна.

Один із нападників тихо сказав:

— Не стріляйте.

Пауза.

— Вона потрібна живою.

Я різко підняв голову. Живою? Тоді… Це справді через неї.

⸻

Марія

Ось воно. Я була права. Не пограбування. Полювання. І тепер питання лише одне. Хто мисливець. А хто здобич. Я повільно посміхнулася.

— Хлопці…

Ви зробили одну дуже велику помилку.

— Яку?

— Ви прийшли по мене… Не дізнавшись…Хто мене навчав.

Я різко відштовхнула нападника вперед.

Пролунав ще один постріл. І саме в цю секунду десь далеко почувся звук поліцейських сирен. Нападники завмерли. Їхній план почав розвалюватися. А я… Вперше за багато років відчула те саме. Те, чого мене колись навчав Дмитро. Мисливець ніколи не тікає. Він змушує тікати інших.

⸻

Нападники відсахнулись. Один з них напружився, ніби слухав команду в навушнику.

— Відступаємо!

— А комірка?

— Забудь про неї!

— А дівчина?

У відповідь прозвучало лише холодне:

— Вона ще сама прийде до нас.

Я почула ці слова. І вперше за довгий час… Мені стало по-справжньому страшно. Не за себе. За сім’ю. Бо якщо вони знають мене… То рано чи пізно можуть вийти на тих, кого я люблю найбільше. Андреналін лупить всередині. Мозок працює на максимум продумуючи всі шляхи як я можу захистити дорогих мені людей. В цьому всьому сумбурному тумані я навіть не замітила як Роман притиснув мене до себе і ми вже виходили з банку. Боковим зором я побачила як Роман кивнув декільком хлопцям спецназівцям. І тут коли адреналін відступив я відчула як щось гаряче та липке затоплює мій одяг. Легенько подивилась за піджак роблячи вигляд ніби поправляю його і побачила кров. Твою ж матір - я поранена. Про це ніхто не має дізнатись.

— Ти зблідла.

— Це від злості.

— Брешеш.

— Не вперше.

Посмішка на моєму обличчі певно не дуже вийшла, бо чогось Роман на мене дивно подивився. А в голові товкло лише одне - ніхто не має дізнатись, ніхто не має дізнатись.

Вона робить ще кілька кроків… І непритомніє. Не театрально.

Просто ноги підкошуються.

І Роман встигає її підхопити.