Розділ 15

Роман

Перший постріл. Я навіть не здригнувся.

Автоматично відштовхнув директора банку за мармурову колону.

— Лягайте!

Навколо здійнявся хаос. Люди кричали. Хтось плакав. Хтось намагався вибігти. Даремно. Головний вихід уже контролювали двоє в масках. Чорт.

Це не схоже на звичайне пограбування. Занадто швидко. Занадто злагоджено.

Карім колись казав:

“Якщо все виглядає занадто професійно — це не заради грошей.”

І зараз я чомусь згадав саме його слова.

⸻
 

Марія

Працівниця банку тремтіла так сильно, що не могла навіть дихати. Я притиснула її нижче.

— Не рухайтеся.

— Вони…

— Тихо.

Мій погляд ковзнув залом. Троє. Ні. Четверо. Ще один перекриває службовий вихід. Професіонали. Я бачила таких. Вони не кричать без потреби. Не нервують. Не метушаться. Вони працюють. І один із них уже дивився саме на мене. Значить…Ціль — я.
 

⸻
 

— Заберіть усіх співробітників!

— Перевірте сховище!

— Швидше!

Я заплющила очі лише на секунду. Ні. Вони не знають, що лежить у комірці. Вони лише знають… Що я прийшла саме сьогодні. Отже… Є витік інформації або стеження за мною. Бляха я навіть не помітила.

⸻
 

— Пані…

Працівниця банку ледь чутно схлипнула.

— Ми помремо?

Я подивилася їй просто у вічі.

— Ні. Поки я жива — ні.

⸻

Роман

Я обережно визирнув із-за колони.

Двоє біля центрального залу. Один біля сходів. Ще одного не видно. Погано. Дуже погано. І саме тоді… Я побачив її.

Бляха, Марія. Вона сиділа за металевою стійкою. Спокійна. Занадто спокійна. Чорт… Вона не панікує. Вона… Пропаховує. Її очі постійно рухалися.

Вона аналізувала.

І раптом наші погляди зустрілися. Лише на секунду. Вона ледве помітно похитала головою. Не рухайся. Саме це означав її погляд. Я навіть усміхнувся. Серйозно? Вона зараз командує мною?

⸻

Марія

Ідіот. Я ж бачила по його очах, що він зараз полізе геройствувати. Корвине… Тільки спробуй.

У цей момент один із нападників різко рушив до мене.

— Встати!

Я повільно підвелася. Опустила плечі. Зробила вигляд наляканої.

— Не стріляйте…

Він схопив мене за лікоть. Надто близько. Помилка. Велика помилка.

⸻
 

Роман

— Не чіпай її…

Я прошепотів це сам до себе. Та було вже пізно. Він схопив Марію. І наступної секунди… Світ перевернувся.

⸻
 

Марія

Різкий рух. Лікоть. Зап’ясток. Поворот корпуса. Хруст. Автомат вилетів із його рук. Нападник навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Я вдарила його коліном. Потім ще раз. Він упав. Я підхопила автомат. І миттєво відкотилася за бетонну колону. Пролунав шквал пострілів.

⸻

Роман

Я просто дивився.

— …

Що…Це…Було?

Вона…Щойно…Роззброїла озброєного чоловіка. За дві секунди. Без жодної емоції. Карім би зараз сказав:

“Я ж говорив, що вона ненормальна.”

⸻

Марія
 

Я різко повернула голову. Корвин досі стояв в ступорі і дивився на мене, здається навіть не кліпаючи. Господи…

Красень. Але який же дурний.

— Корвине!

Він здригнувся.

— Якщо хочеш жити…Перестань стояти, як пам’ятник! Лягай!

Куля вдарила у стіну за сантиметри від його голови. Він нарешті сховався.

— Слухняний хлопчик…Пробурмотіла я собі під ніс.

⸻

Роман
 

Я…Щойно…Отримав наказ. І слухняно його виконав. Ненавиджу це визнавати…

Але вона щойно врятувала мені життя.

⸻

За бетонною колоною Марія швидко перевірила магазин автомата. Повний. Добре. Та саме в цю мить з коридору сховища почувся холодний чоловічий голос:

— Не витрачай сили, Принцесо…

Ми все одно заберемо те, що належить нам.

Я повільно завмерла. Вони знали. Не лише хто вона. Вони знали…Як її називав Дмитро.

ирена не замовкала.

У сховищі банку луною розносилися крики.

Люди падали на підлогу.

Хтось плакав.

Хтось молився.

Марія стояла нерухомо.

Очі холодні.

Дихання рівне.

Вона швидко порахувала нападників.

Троє всередині.

Щонайменше ще один мав залишитися зовні.

Професіонали.

Один із них різко навів автомат.

— На підлогу!

Працівниця банку поруч із Марією почала тремтіти.

Марія тихо прошепотіла:

— Не дивіться їм в очі.

Жінка слухняно кивнула.

⸻

Тим часом у центральному холі…

Роман вже лежав біля колони.

Поруч — директор банку.

Карім колись жартував, що Роман навіть під час вибуху буде думати холодною головою.

Схоже, так і було.

Він уважно спостерігав.

Четверо.

Озброєні.

Але…

Щось не сходилося.

Вони навіть не дивилися на каси.

Не поспішали до сховища.

Наче…

Чекали.

— Дивно… — прошепотів Роман.

⸻

У цей момент один із нападників отримав повідомлення у навушник.

— Вона внизу.

Підтверджено.