Розділ 14

Понеділок. 7:10 ранку. Я  вже сиділа за кермом. На пасажирському сидінні лежала невелика чорна сумка. У внутрішній кишені піджака я машинально  раз по раз торкалася маленького старовинного ключа. Сьогодні. Саме сьогодні. Сімнадцять років очікування закінчаться.  Купу років я шукала відповіді. Купу років збирала чужі таємниці. Руйнувала чужі схеми. Йшла слідами людей, які давно мали бути мертвими. І весь цей час одна маленька банківська комірка терпляче чекала саме мене. Якщо Дмитро залишив її…. Значить, він знав, що одного дня я прийду. Я відкрию комірку. Дізнаюся правду. Можливо, бо не маю розуміння що має там бути. Але дивне чуття підказує що щось важливе, тимпаче що останнім часом багато хто цікавиться вбитим Дмитром Хижаком та його загиблою сімʼєю. Все дивне і не просто. А можливо, нарешті зрозумію, хто забрав у мене дитинство.

⸻

У цей самий час…

За два квартали позаду повільно рушив чорний Volkswagen. У машині сиділо двоє чоловіків.

— Ціль рухається.

— Не втрачайте.

— Друга група вже на місці.

— Чекаємо сигналу.

⸻

Марія цього не помічала.

Вона їхала, думаючи лише про лист Дмитра. “Люблю тебе. Тато…” Ці слова не виходили з голови.

⸻

У банку було тихо. Охоронець привітно кивнув.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Чим можемо допомогти?

Я поклала на стійку посвідчення.

— Мені потрібен доступ до банківської комірки.

Працівниця банку уважно перевірила документи.

— Комірка номер?

— Сто сімнадцять.

Жінка завмерла. Підняла очі.

— Одну хвилину.

Вона кудись зателефонувала. А я  насторожилася. Щось було не так. За хвилину повернувся чоловік у дорогому костюмі.

— Пані Данилевська?

— Так.

— Прошу пройти зі мною.

Вони зайшли до невеликого кабінету.

— Перепрошую за затримку. Є одна умова.

Я мовчки чекала.

— Власник комірки залишив письмову інструкцію. Відкрити її можна лише після підтвердження особи.

— Добре.

— Нам знадобиться приблизно двадцять хвилин.

— Чекаю.
 

⸻

За цей час… На іншому кінці міста.

— Вона зайшла.

— Добре. Починаємо.

⸻
 

Я сиділа біля вікна і просто чекала. Телефон задзвонив. Тато.

Я усміхнулася.

— Привіт, тату.

— Перлинко…Ти зараз зайнята?

— Трошки.

— Все добре?

— Так.

— Не знаю чому…Сьогодні якось неспокійно.

Я усміхається.

— Тату… Ти таке кажеш щотижня.

Він мовчить. Потім дуже тихо:

— Але сьогодні по-іншому.

Я  усміхнулася.

— Ти ж знаєш, що хвилюєшся за мене навіть тоді, коли я йду в магазин.

— Бо ти моя донька.

Моє серце стиснулося.

— Люблю тебе.

— І я тебе, Перлинко.

⸻
 

У цей момент… Біля центрального входу банку різко загальмувала ще одна машина. Чорний Range Rover. Роман Корвин. Він приїхав на зустріч із директором банку щодо фінансування нового готелю.

— Доброго ранку, пане Корвине.

— Доброго.

Він швидко пройшов усередину.

Навіть не звернувши уваги на дівчину, яка сиділа за кілька метрів від нього. А дівчина теж була занадто занурена у власні думки. Вони розминулися. Лише на кілька секунд.

⸻
 

— Пані Данилевська.

Працівник банку повернувся.

— Усе готово.

— Чудово.

— Прошу за мною.

Довгий металевий коридор. Товсті броньовані двері. Запах холодного металу. Сто сімнадцята. Я дістала ключ.

Маленький. Старий. Потертий. Вставила його в замок. І в ту ж секунду…Світло згасло. Абсолютна темрява. Через секунду спалахнули червоні аварійні лампи. Завила сирена. Різкий звук змусив усіх здригнутися.

— Усім на підлогу!

Перший постріл розірвав тишу.

Крики. Плач. Чийсь телефон із гуркотом упав на підлогу. Працівниця банку поруч зі мною почала панікувати.

— Боже…

Я різко схопила її за руку.

— На підлогу!

Штовхнула її за масивний металевий стіл.

І сама миттєво присіла поруч. Троє. Автомати. Тактичне спорядження. Занадто професійні. Це не схоже на звичайне пограбування. Один із них різко повернув голову. Подивився прямо на мене. Завмер. Підніс пальці до навушника. І майже беззвучно сказав:

— Об’єкт знайдено.

У мене всередині все похололо.

Об’єкт? Вони… Не за грошима.

У цей самий момент із головного холу почувся знайомий чоловічий голос.

— Усіх людей відведіть назад!

Корвин.

Я завмерла лише на частку секунди.

Він теж тут?

Тільки цього ще бракувало…