Розділ 13

Субота. Передмістя Києва, де стояв будинок родини Данилевських. Великий двір уже пахнув димом від мангалу.

— Кір! Не чіпай моє м’ясо! — пролунав голос Миколи.

— Воно вже давно наше.

— Воно моє!

— Докази?

— Бо я його купував!

— Не аргумент.

Маргарита лише похитала головою.

— Дорослі чоловіки…

— Мамо! — одночасно обурилися брати.

Даніяр засміявся.

— Вам по тридцять із хвостиком, а поводитеся, як у дитсадку.

У цей момент за воротами почувся знайомий звук двигуна. Чорний Cadillac плавно заїхав на подвір’я.

— Приїхала!

Не встигла машина зупинитися, як Даніяр уже йшов до доньки. Я вийшла з автомобіля. Сьогодні без ділового костюма. Світлі джинси. Біла футболка. Волосся зібране у високий хвіст. Здавалося, що це зовсім інша людина.

— Перлинко…

Я потопала в обіймах батька.

— Привіт, тату.

Він відступив на крок і уважно оглянув мене з ніг до голови.

— О, ні…Я важко зітхнула. — Почалося?

— Перлинко, ти знову працюєш без вихідних.

— З чого ти взяв?

— Бо тільки втомлена людина може так посміхатися.

Я фиркнула.

— Тату, ти занадто добре мене знаєш.

— Це моя робота. Втомилася?

— Трохи.

Він ще раз уважно подивився на мене.

— Брешеш.

Я усміхнулася.

— Добре… дуже.- тато поцілував мене в чоло

— Ходімо. Мама вже хвилюється.

— Нарешті! - Маргарита одразу обійняла доньку.

— Ти знову схудла.

— Мам…не придумуй

— Не сперечайся.

— Я не схудла.

— Даніяре!

— Що?

— Подивися на свою доньку!

Даніяр театрально оглянув мене.

— Красуня. Вся в мене

— Я не про це!

— А про що?

— Вона знову майже нічого не їсть.

Я закотила очі, але посмішка осяю вала моє обличчя

— Почалося…

⸻

Через кілька хвилин усі сиділи за великим столом. Даніяр розкладав м’ясо.

Кір уже встиг украсти шматок. За що отримав легкий ляпас по руці від матері.

— Ай!-награно скривився

— Не крутися під руками.

— Мамо, мені тридцять шість.

— І що?

— Ти мене при людях б’єш.

Усі вибухнули сміхом.

— Перлинко.

Тато поклав перед мною величезний стейк.

— Дякую-в мене аж слюна потекла. Яка це смакота як на запах так і на вигляд

Маргарита мовчки поставила поруч тарілку із запеченою фореллю.

Я подивилася на рибу так, ніби та особисто мене образила.

— Мам…

— Так.

— Ми ж любимо одна одну?

— Дуже.

— То навіщо ти хочеш мене отруїти?

Кір почав кашляти від сміху. Микола вже не стримувався.

— Це не отрута.

— Це риба.

— І?

— Вона дивиться на мене.

— Вона запечена!

— Але колись дивилася.

Даніяр тихенько засміявся. Маргарита склала руки.

— У рибі омега-3.

— У стейку теж є купа вітамінів і він принесе мені неймовірне щастя.

— Марія…

— Добре. Я чесно спробую.

Я відрізала крихітний шматочок. Поклала до рота. Дві секунди мовчала. Потім повільно відсунула тарілку.

— Ні.

— Чому?

— Бо я люблю вас і не хочу забруднювати цей прекрасний день тим, що мене зараз знудить.

Кір більше не витримав. Сміялись всі. Ніхто ні на кого не злився. Я прекрасно знаю що мама так проявляє турботу та переживає за мене, а я в свою чергу це дуже ціную.

Після вечері мама знову пішла на кухню прибирати, хоча ми всі навперебій пропонували допомогу. Кирило з Миколою вже сперечалися, хто гірше смажив шашлик, а тато лише сміявся, підливаючи вугілля. Я тихо вислизнула до саду. Сіла на гойдалку і мій стан був такий спокійний. За це ціную і дуже люблю свою сімʼю. Ми довгий час всі жили в Італії. Коли я підписала контракт і сказала, що переїжджаю до Києва, вони навіть не запитали, чи варто. Просто зібрали речі й переїхали разом зі мною. Тоді я бурчала, що вони перебільшують. А зараз розуміла… Це була і є любов. Тиха. Безумовна. Та, яка не питає дозволу бути поруч.. Я не залежу від сімʼї фінансово але емоційно та душевно дуже. Чоловічі руки лягли мені на плечі. Я навіть не здригнулась, по перше тут я завжди в безпеці а по друге я знаю що це тато.

Ми пересіли на стару дерев’яну лавку. Довго мовчали.

— Перлинко…

— Ммм?

— Ти стала ще більш схожою на нього.

Я повільно підняла очі і зморшила лоба?

— На кого?

— На Дмитра.

Я мовчала. Навіть дихати стало важче. Тато дуже рідко говорив про нього. Майже ніколи. Порушив тишу голос батька:

— Коли він дивився вперед… У нього були такі самі очі. Наче він уже все вирішив.

Я мовчала.

— Це мене лякає.

— Тату…

— від того що ти не розповідаєш бо типу бережеш нас, не означає що я не відчуваю що ти щось робиш.

— Перлинко… Не думай, що якщо ти мовчиш, то ми нічого не бачимо. Я бачу, як ти повертаєшся додому втомлена Бачу, як іноді дивишся кудись крізь нас. Бачу, що ночами майже не спиш. І знаєш… Найстрашніше для батька — це не тоді, коли дитині боляче. Найстрашніше — коли вона вирішує переживати цей біль сама. І прожив певний шмат життя. Чуйка в мене працює добре. Я вчив вас завжди і ще раз зараз повторю щоб ти памʼятала бо вдруг забула. Сімʼя не лише для картинки треба. Сімʼя завжди тебе підтримає і допоможе. Сімʼя буде завжди за тебе не зважаючи ні на що. І ти прекрасно знаєш що саме твоя сімʼя може надати не лише емоційну та душевну допомогу.

Я схилила голову йому на плече

— Я знаю тату. Я памʼятаю. І якщо потрібно буде я звернусь.

— Пообіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Якщо одного дня зрозумієш, що помста забирає тебе… Повернися додому. Не дай їй забрати тебе повністю.

Я підняла голову і дивилася кудись у темряву і прошепотіла

— Я постараюся. Даніяр нічого не відповів. Лише міцніше обійняв мене. Він був хірургом. Усе життя рятував людей. Але зараз уперше відчув себе абсолютно безсилим. Бо рани на серці його доньки не можна було зашити жодною ниткою. Я знову поклала голову йому на плече. Саме так, як робила в дитинстві. І вперше за довгий час дозволила собі перестати бути Демоном. Хоча б на один вечір. Просто бути Перлинкою.