Розділ 12

Ніч. Київ.

Я заглушила двигун біля старого стрілецького клубу. Саме тут колись мене вчили тримати зброю. Саме сюди Дмитро вперше привів свою маленьку принцесу. Минуло сімнадцять років. І сьогодні я повернулася. Лиса ще не було. Я вийшла з машини, сперлася на капот і вдихнула знайомий запах мастила й сирої деревини. Стільки часу пройшло а запах залишився. Саме тут, сімнадцять років тому, Дмитро вперше привів худорлявого мовчазного підлітка.

— Це Лис, — сказав тоді батько. — Якщо мене не буде поруч, слухай його так само, як слухала б мене.

Хлопець ніяково кивнув і серйозно промовив:

— Я берегтиму Принцесу. Клянуся.

Тоді я лише пирхнула, а він образився й увесь вечір доводив, що вміє стріляти краще за інших. З того дня він жодного разу не порушив своєї обіцянки.

Мої спогади перервав тихий рокіт двигуна. На майданчик повільно викотився темний позашляховик. Дверцята відчинилися, і з машини вийшов Лис. Високий, широкоплечий, із трохи посрібленими на скронях темним волоссям. Гострі вилиці, коротка щетина й уважні сірі очі надавали його обличчю суворості, але в погляді, яким він подивився на мене, завжди було щось майже батьківське, рідне я б сказала навіть братське. Так на мене часто дивились Кирило та Микола. Він зачинив дверцята, поправив комір темної куртки й, ледь усміхнувшись, рушив до мене.

— Запізнилася, Принцесо.

— ага, прям запізнилася. Вибач що прийшлось тобі так довго очікувати мою персону- театрально з посмішкою низько вклонилась. Лис просто засміявся і сказав

— Пробач принцесо. Так вийшло

Я  підійшла ближче. Лис мовчки простягнув мені паперовий стаканчик.

— Кава.

— Дякую.

— Це загладжування запізнення чи його причина? Кивнула на стаканчик кави

— Ха, і те і інше.

Я зробила ковток та посмішка зникла з мого обличчя.

— То що сталося?

Лис довго мовчав. Потім дістав зі внутрішньої кишені невеликий пожовклий конверт.

— Це мені передав Дмитро.

Я завмерла.

— Коли?

— За три дні до…

Він не договорив. Не зміг.

— Він сказав…«Якщо зі мною щось станеться, віддай це лише тоді, коли Принцесі виповниться двадцять п’ять.»

Я обережно взяла конверт. На ньому знайомим почерком було написано лише два слова. «Моїй Принцесі.» Мої  пальці затремтіли.

— Чому… ти не віддав його раніше?

— Бо дав слово. Ти знаєш, що для нас слово означає більше за життя.

Я відкрила конверт. Усередині лежав маленький старий ключ. І аркуш паперу.

Лише один рядок. «Ти завжди була розумнішою за мене. Тому знав — одного дня ти повернешся. Комірка №117. Банк “Aurora”. Люблю тебе. Тато.» Я кілька секунд просто дивилася на лист. Потім повільно сіла на лавку. Мої очі наповнилися сльозами.

— Він… Знав…

Лис мовчав.

— Він знав, що я повернуся…

Лис тихо відповів:

— Дмитро ніколи не сумнівався у своїй доньці.

Я міцно стиснула ключ.

— Завтра.

— Що завтра?

— Я відкрию комірку.

Лис похитав головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо за нею можуть стежити.

— Думаєш?

— Я не думаю. Я знаю.

Я насторожилася.

— Поясни.

— За останній місяць двоє людей розпитували про Дмитра Хижака.

— Хто?

— Ще не знаю. Але вони теж щось шукають.

Я повільно підвела голову.

— Значить… Я не одна.

— Саме цього я й боявся.

⸻

Тієї ж ночі. Інший кінець Києва. Темний кабінет. Чоловік сидів у кріслі. Перед ним лежала фотографія Марії.

— Це вона?

— Так.

— Точно?

— Сто відсотків.

Чоловік повільно провів великим пальцем по старому срібному персню із зображенням змії, що кусає власний хвіст. Це був його давній звичай: щоразу, коли він відчував наближення перемоги.— Донька Хижака… Жива.

Він ледь усміхнувся.

— Поки що не чіпайте її. Хочу подивитися, що шукає маленька вовчиця.

Палець знову ковзнув по персню — Рано чи пізно вона сама приведе нас до скарбу свого батька.

⸻

Я їхала додому мовчки. Однією рукою тримала кермо. Другою — ключ. Але я ще не знала… Що скоро відкрию не просто банківську комірку, а відкрию двері у життя, яке в мене відібрали сімнадцять років тому.