Вогонь у холодних очах демона

Розділ 11

Наступний ранок.

Я сиділа у своєму кабінеті, коли секретарка несміливо постукала.

— Пані Маріє…

— Так?

— До вас відвідувач.

— Я нікого не чекала.

— Він сказав, що це займе лише п’ять хвилин.

— Ім’я?

— Роман Корвин.

Я завмерла лише на мить. Якого…він тут робить? Але цікавість моє все

— Запросіть.

Через кілька секунд двері відчинилися.

Він зайшов так само впевнено, як і на благодійному вечорі. Темно-сірий костюм. Скуйовджене злегка темне волосся. Але вся моя увага прикута до зелених очей. Абсолютно спокійний погляд.

— Доброго дня, Маріє. Я чув що тебе можна називати Мер, цікаво чого так називають, але мені подобається. Тому привіт Мер.

Ця нахабна посмішка колись сходить з того обличчя? Він взагалі розуміє що лиш дратує мене. Ну добре не сильно то й дратує, але сьогодні я не в настрої до словесних батлів. В мене купа роботи. Але бачу що це лише в мене завал, дехто он з самого ранку ходить по чужих офісах і веселиться.

— Доброго. Мер мене називають лише певне близьке оточення, ти туди не входиш. Відповідно і називати так не можеш. Я ціную свій час тому задаю коротке питання «Чим можу допомогти?»

— Хотів зробити пропозицію.

Я підняла брову і мовчу чекаю що далі.

— Ділову. - куточки його губ злегка піднімаються вгору.

— Це вже краще.

— Я відкриваю новий готельний комплекс. Мені потрібен фінансовий консультант.

— І ти прийшов до мене?

— Так.

— Чому?

— Бо мені потрібен найкращий.

Весь цей діалог я сиджу з камʼяним обличчям і розгадую ребус в цьому діалозі що насправді йому треба і відчуття що мене як рибку ловлять на гачок.

— Лестощі не працюють.

— Це не лестощі. Це факт.

Я відкрила ноутбук. Показуючи цим що не зацікавлена

— Я не беру сторонні проєкти.

— Знаю.

— Тоді навіщо прийшов?

Роман дивився прямо їй у вічі.

— Перевірити.

— Що саме?

— Чи справді ти така холодна, як про тебе говорять.

Я сперлася на спинку крісла.

— І який висновок?

— Поки що не знаю.

— Даремно витрачаєш час.

— Не люблю робити висновки після однієї зустрічі.

— А я не люблю людей, які приходять без запрошення.

— Тоді ми вже маємо щось спільне.

Я ледь усміхнулася.

— Сумніваюся.

Повисла тиша.

Роман уважно розглядав мене. Без нахабства. Без флірту. Наче намагався розгадати складну задачу. Я не витримала іпершою порушила мовчання.

— ти вже закінчив?

— Майже.

— Слухаю.

— Хочу поставити одне питання.

— Якщо воно стосується роботи.

— Ні.

— Тоді відповідь — ні.

Роман усміхнувся.

— ти завжди така?

— Яка?

— Обережна.

Я трохи примружила очі.

— ти завжди так багато запитуєш?

— Лише тоді, коли мені цікаво.

— А мені цікаві люди, які знають, коли треба зупинитися.

Я натиснула кнопку на телефоні.

— Олено.

— Так, пані Маріє?

— Проведіть пана Корвина.

Роман підвівся.

— ти мене виганяєш?

— Поки що.

Він повільно рушив до дверей. Біля самого виходу зупинився. Не обертаючись, сказав:

— До речі…

— Так?

— тобі дуже пасують перлини. Дивно. Бо ти можеш дозволити собі різні прикраси. Але кожного разу коли ми бачимось саме вони на тобі.

Я машинально торкнулася сережки. Він цього не міг знати. Перлини я носила щодня. Не заради стилю. А заради одного слова. «Перлинко…» На мить у пам’яті пролунав теплий голос Даніяра.

Я підняла очі. Роман уже зачинив двері.

⸻

Вийшовши з офісу, він сів у Range Rover.

Карім, який чекав у машині, подивився на нього з усмішкою.

— Ну?

— Що?

— Тебе вигнали?

— Так.

— І ти посміхаєшся?

Роман завів двигун.

— Вона вперше за всю розмову усміхнулася щиро я аж ямочки побачив

— На дві секунди?

— Але усміхнулася.

Карім похитав головою.

— Ти безнадійний.

— Можливо.

—Я вже думав ти будеш вічним холостяком? А тут ти поплив. Але дівчину ти обрав достойну хоча напрягтись тобі прийдеться добряче. Карім просто реготав а потім крізь сміх запитав - Ти хоть по справі говорив хоча б щось? Ми ж хотіли щоб вона консультувала нас.

— Говорив. Практично відмовила

— Практично? Це як?

— Це є відсоток що вона дасть згоду. Треба записатись на прийом до неї.

Карім реготав ще більше.

⸻

У кабінеті я стояла біля панорамного вікна. Робота не йшла. Телефон завібрував. Лис.

— Слухаю.

— Принцесо… Ти зараз дуже зайнята?

— Залежить від того, що сталося.

— Нам потрібно поговорити.

— Серйозно?

— Дуже.