Розділ 10

Через три дні. Благодійний вечір у п’ятизірковому готелі Korvin Grand. У холі звучала жива музика. Фотографи безперервно робили знімки. Журналісти брали інтерв’ю. Я ненавиділа подібні заходи. Ця показовість та пафосність начіплена на обличчя лише мене дратувала. Але фонд, який фінансував операції дітям, співпрацював із клінікою Даніяра Данилевського, тому я не могла не прийти. Я знаю скільки тато вкладав і вкладає сил і можливостей для цього.

— Мері!

Саманта вже махала мені рукою.

— Ми тут!

Поруч стояли Кет, Макс із Каріною та Ден.

— Ти все ж прийшла.

— Обіцяла ж.

Кет усміхнулася.

— І навіть без ноутбука.

— Не перебільшуй. Він у машині.

Усі розсміялися.

⸻
 

— Пані Маріє.

До них підійшов організатор.

— За кілька хвилин розпочинається аукціон.

— Добре.

— Якщо можна, ваше місце в першому ряду поруч з батьками

Я ледь скривилася.

— Я люблю бути непомітною.

— Боюся, сьогодні це неможливо.

⸻

У цей самий момент біля центрального входу зупинився чорний Range Rover.

Охоронець одразу відчинив дверцята.

— Добрий вечір, пане Корвине.

— Добрий.

Роман увійшов до холу разом із Рустамом, Карімом та Міхою. Всі були зі своїми половинками. Лише Роман був без пари. Раніше він на такі заходи брав з собою якусь супутницю більше для продовження вечора, але після синіх очей навіть не хотілось когось брати з собою.

— Скільки тут пафосу, — тихо пробурмотів Карім.

— Благодійність теж любить красиві та дорогі костюми, — відповів Роман.

⸻

Я саме оберталася до сцени. І знову Зелені очі. Цього разу ближче. Набагато ближче. Роман теж її побачив. Знову це дивне відчуття. Цього разу аж відчулося поколювання в пальчиках. Відчуття наче вони вже колись стояли ось так один навпроти одного. Кілька секунд. Очі в очі

Жоден не відвів погляду.

— Пане Корвине - Організатор усміхнувся. — Дозвольте познайомити вас із пані Марією Данилевською.

Роман простягнув руку я вклала свою. Мене ніби струмом шандарахнуло. Цікаве кіно.

— А ми вже знайомі - ця клята усмішка та хрипота його голосу перевертають мій мозок. Ні, це точно мама кудись ходила чи молилась незнаю кому. Бо дивина та й годі.

Організатор навіть розгубився в цій ситуації, бо ми не звертали на нього уваги.

— Ви обоє дуже багато допомагаєте благодійним проєктам. Думаю, вам буде цікаво поспілкуватися.

Я  спокійно відповіла:

— Якщо буде про що.

Роман ледь підняв брову.

— В нас багато є що обсудити - і зауважу що моя рука в його руці і досі. І це чогось не бісить зовсім

Коротка пауза.

— Кажуть, ти будуєш найкращі готелі в країні.

— Кажуть.

— А ще кажуть, що ти ніколи не програєш переговорів і завжди отримуєш те що хочеш

— Люди багато говорять.

Я ледь усміхнулася.

— Про мене теж?

— Ага.

— І що ж говорять?

Роман не відводив очей.

— Що тебе називають Демоном.

Кет, яка стояла неподалік, мало не вдавилася шампанським. Саманта тихо прошепотіла:

— Зараз буде вибух…

Але я  лише спокійно відповіла:

— Якщо люди бояться компетентності, це їхній вибір.

Роман усміхнувся. Вперше по-справжньому.

— Гарна відповідь.

— Я знаю.

— А тебе як називають? Я злегка примножила очі

— По-різному. Але зазвичай — Корвин.

— Дуже скромно - я аж скривилась злегка

— Зате чесно. А тобі личить прізвисько.

— Це комплімент?

— Спостереження.

— Обережніше, Корвине. Кажуть, демони не люблять, коли їх вивчають.

Його усмішка стала ширшою показуючи свої білі зуби.

— А я ніколи не боявся складних проєктів і викликів

— Даремно. Деякі з них виявляються дорожчими, і витратними енергетично набагато більше ніж здається.

— Тоді добре, що я звик інвестувати в те, що справді варте уваги. Та до викликів відношусь дуже добре. Особливо якщо ціна перемоги в виклику саме те чого дуже хочеться.

Боже, цей його погляд і спокійний тон, ніби він переможець. Я розумію що чоловік знає собі ціну. Але ж і я не проста дівчина. Я не розтечусь калюжею перед ним лиш від того що він посміхнувся. І ніхто незнає до чого ми б договорились якби не голос зі сцени який сповіщав що аукціон розпочинається. О, нарешті мій мозок повернувся додому і я згадала про свою руку в його руці. Я легко її забрала бо треба вже було йти до батьків. Коли повернула голову до друзів щоб махнути їм йти ближче до сцени я побачила ці дикі погляди блискучих очей та в декого відвічні щелепи. Ага, ясно, вони хотять подробиць. Вони бачили нас з Корвином, чули розмови, ох не відбутись мені простими словами щоб лиш відчепилися. Бо вони ті хто знають мене давно ще зі школи, і прекрасно знають як я відношусь до чоловіків які хтивого на мене споглядають та пробують фліртувати. А тут я пропустила всі ці моменти. А що я їм скажу? Я сама не розумію що зі мною відбувається. З цими думками я вже сиділа коло батьків та братів. Добре хоть мама не замітила цієї фігні, бо аукціон закінчився так і не почавшись.

Першим лотом була картина.

— Сто тисяч.

— Сто двадцять.

— Сто п’ятдесят.

Все проходило як в тумані. Я струснула головою, потрібно було включитись в процес. Мене не цікавив сам по собі аукціон, мене не цікавили лоти, але мене цікавила допомога дітям. Наша сімʼя напряму допомагає дитячим будинкам, батько створив програму де проводять складні операції в його клініці для дітей сиріт повністю безкоштовними. Але ми ніколи ні при яких умовах це не афішуємо, бо це лише наше бажання. Я автоматично прийняла участь у лоті і перебила всі ставки, як виявилось це прикраса якась там. Лот мені був не цікавий. Нарешті ця показуха закінчилась. Ще покрутиішичь коло батьків, при цьому уникаючи друзів я попрощалась, сказала що в мене тьма роботи і попрямувала на стоянку.

Роман в цей час  уже сідав у машину.