Розділ 9

Кабінет Романа Корвина. Десята година ранку. На столі лежала папка. Товста. Без жодного напису. Роман вже знав що в ній. Тому поки він очікував ще одну дієву особу він згадував вчорашній вечір. Не просто вечір. А дівчину яку важку забути. Ух яка вона колюча, кусюча, вона своїм гострим язичком змушувала мою кров кипіти. З нею цікаво вести діалог. Здається що її нічого не може смутити, в неї на все є відповідь. Однозначно вона неймовірно впевнена в собі, вперта, але ж і загадкова. Коли я побачив як вона поклала трьох чуваків я офігів, в мене стався ступор. Це не просто зробити було особливо дівчині. Це має бути певна підготовка, це мають бути навики які тренувались протягом довгого часу. Як таке можливо? З ступору мене вивело лише коли вона відійшла від лежачих хлопців і заплющила очі. Я побачив як легко трусяться її пальці. От тоді я подумав що її поранили, в мене серце почало швидше битись. Але коли я не побачив жодних ознак травм стало дуже цікаво що її вивело з рівноваги. Тепер це сильно мене турбує що ж саме стало пусковим механізмом. У цій дівчині мільярд загадок які хочеться розгадувати, які хочеться вивчати. Стук у двері. Хвилина і вже навпроти мене  сидів начальник служби безпеки.

— Ми перевірили його повністю.

Я мовчки відкрив документи. Незнаю навіщо. Просто щоб зайняти руки.

— Борги. Азартні ігри. Продаж інформації конкурентам.

— Скільки він вкрав?

— Якщо рахувати все…Близько восьми мільйонів.

Я мовчки закрив папку.

— Він знає, що ми знаємо?

— Поки що ні.

— Добре.

Покличте.

⸻
 

Через п’ятнадцять хвилин до кабінету зайшов чоловік років сорока.

— Ви хотіли мене бачити?

— Сідай.

Той нервово посміхнувся.

— Щось сталося?

Мовчки підсунув до нього папку. Чоловік відкрив. І зблід.

— Я…

— Не поспішай брехати.

— Це…

— Не перебивай.

Мій Голос був абсолютно спокійним. Саме це лякало найбільше.

— Де гроші?

— Я…

— Останній раз питаю.

— У мене були проблеми…

— У всіх є проблеми.

Чоловік почав важко дихати.

— У мене хвора дружина…

— Не прикривайся сім’єю.

Тиша.

Я підвівся та повільно підійшов до панорамного вікна.

— Знаєш… Мій дід завжди казав одну річ.— Якщо людина один раз зрадила…Вона зробить це вдруге.

Чоловік мовчав.

— Я не викликаю поліцію.

Той різко підняв голову.

— Але…

Від сьогодні ти більше не працюєш у моїй компанії.

— Дякую…

— Не дякуй.

Я поклав на стіл флешку.

— Тут усі матеріали. Якщо за сорок вісім годин гроші не повернуться… Їх отримає поліція.

Чоловік опустив голову.

— Зрозумів.

— І ще.

Той обережно підняв очі.

— Якщо ще хоч раз наблизишся до моїх людей… Ти пошкодуєш.

Двері зачинилися.

— М’яко. Почувся голос Каріма. Він саме зайшов до кабінету.

— Я думав, ти його закопаєш.

Я усміхнувся кутиком губ.

— Не заслужив поки що

— Старієш.

— Можливо.

Карім сів навпроти.

— Що з тобою?

— Нічого.

— Уже другий день брешеш.

Я просто мовчав і не знав що відповісти, бо сам нічого не розумів.

— Це через ту білявку? Марію?

я різко подивився на друга.

— Не починай.

— Значить, через неї.

— Я навіть не знаю її.

— Але думаєш.

— Мене дратує не вона.

— А що?

— Відчуття.

Карім насупився.

— Яке?

— Ніби я її давно знаю.

⸻
 

У цей самий час.

Я сиділа в офісі. Лис зайшов без стуку. Вона навіть не підняла голови.

— Привіт. Тебе не повинні тут бачити

— Привіт, Принцесо. Мене й ніхто не бачив. Ти прям ображаєш мене цими словами

Він поклав на стіл конверт.

— Що це?

— Інформація про рахунки людини, за якою ти стежиш.

Я відкрила документи. Мої очі миттєво стали крижаними. Та що там очі, мені здавалось моє тіло стало крижаним.

— Це неможливо…

— На жаль. Можливо.

Я мовчки дивилася на цифри.

— Він відмиває гроші через благодійний фонд…

Лис лише кивнув.

— А знаєш, що найгірше?

— Що?

— У цьому фонді лікують дітей.

Я  повільно закрила папку. Мій голос став дуже тихим.

— Він щойно підписав собі вирок.

Лис уважно подивився на мене

— Принцесо… Не забувай. Ми шукаємо голову змії. Не кусай хвіст.

Я автоматично повільно кивнула.

— Знаю. Але таких… Я не пробачаю.

⸻
 

Коли Лис уже збирався йти, він раптом зупинився біля дверей.

— До речі…

— Так?

— У неділю поїдеш до батьків?

Я  усміхнулася.

— Як завжди.

— Даніяр знову буде робити шашлик?

— А мама — змушувати мене їсти рибу.

Лис тихо засміявся.

— Нічого не змінюється.

— І слава Богу.

На мить я перестала бути холодним фінансистом. Я знову стала донькою, яка знає: у неділю тато обійме її, назве «Перлинкою», а мама вкотре поскаржиться, що донька живе на незрозуміло чому.

Але саме вони нагадували мені, що за крижаною маскою Демона все ще живе Марія — донька, сестра і просто дівчина, яка вміє любити.