Розділ 8

Дев’ята вечора. Старий порт. Холодний вітер гнав запах річки між покинутими складами. Я заглушила машину за кілька кварталів. Далі — тільки пішки. Чорна куртка. Темні джинси. Кросівки. Волосся зібране. Жодної яскравої деталі. Я  стала частиною темряви, я злилась з нею в одне ціле. Телефон завібрував. Лис.

— Принцесо.

— Я на місці.

— Ти ж обіцяла тільки спостерігати.

— Саме це і роблю.

— Не геройствуй.

— Не починай.

— Якби Дмитро…

— Лис…

— Добре. Але будь ласка…не потрібно жертв. Просто хочу чути твій голос і сьогодні і інші дні. Повернись живою - це мене розвеселило. Лис знав що я люблю адреналін і захоплення мені приносить коли я йду по лезу ножа

— Завжди. - я відключилася і сховала телефон

⸻
 

За старим ангаром стояли двоє чоловіків.

Третій підійшов за хвилину. Саме його чекали. Я дістала свою  маленьку портативну камеру. Збільшила зображення.

— Ну ж…Скажи хоч щось

Розмова тривала недовго, але нічого з того що я б хотіла почути. Один із чоловіків передав чорну папку. Другий — флешку. Я вже майже зробила потрібний кадр… Коли почула позаду хруст. Різко розвернулася. Порожньо.

— Чорт… Знову повернула голову.

І цього виявилося достатньо. Усі троє вже сідали в автомобіль.

— Ні…бляха…якого- тихо вилаялася. Машини рушили. Мені здавалось що іскри з моїх очей скажуть скажено від люті. Стільки часу і толку ніякого.

⸻

У цей самий момент з іншого боку складів зупинився чорний Range Rover.

Роман приїхав на зустріч із власником землі під майбутній готель.

Він вийшов із машини. Його погляд ковзнув у бік складів.

Здалося…Наче хтось стоїть у тіні. Але за мить постать зникла.

— Пане Корвине?

— Так.

— Пройдемо.

Він ще раз подивився в той бік.

— Дивно…

⸻

Я швидко обходила склад. Мені вдалося сфотографувати номер автомобілів. Це хоча б щось. Якраз саме хотіла йти вже до машини коли з-за спини почувся грубий голос.

— Не той район, красуне.

Я  повільно обернулася. Троє. П’яні. Я мовчала. Але в голові вже стрибали мої таргани бо певно ми знайшли куди виплеснути свою лють.

— Заблукала?

— Ні.

— Може, проведемо?

Вихід перекритий. Один із чоловіків зробив крок ближче.

— Не підходь- спокійним тоном провела я, в моєму голосі відчувалась легка хрипота та він був знижений, ох явно весь мій організм в передчутті розваги

Він засміявся.

— А то що?

Наступної секунди він уже лежав на землі. Швидкий удар долонею в ніс. Коліном у живіт. Різкий рух. Другий навіть не встиг зрозуміти, як опинився обличчям у бетоні. Третій витягнув ніж. Я машинально відступила, але мої очі горіли азартом. Я могла б дістати свій ніж але так було б не цікаво, тому зробила здивоване обличчя і запитала

— Серйозно? - мій голос звучав абсолютно спокійно — Це дуже погана ідея.

Чоловік кинувся вперед. Два рухи. Ніж вилетів із його руки. Я  підняла його ногою. Зловила в повітрі. І холодно промовила:

— Наступного разу тренуйся довше. Повернулася. І відійшла. Моє дихання було збите, була нереальна пульсація в скронях. Але це зовсім не через бійку.

Коли я відступала, нападник мало не штовхнув мене з бетонного пірса. Внизу чорніла річка. На мить перед очима промайнув підвал. Холод. Вода. Чужі руки. Я різко заплющила очі, вдих - видих, вдих - видих. Стало попускати і я розплющила очі. Коли я  вже зробила крок до машини, позаду пролунав спокійний чоловічий голос з легкими оплесками:

—Вау…я хотів втрутитись, але це було епічно, швидко та злагоджено що я навіть не встиг зорієнтуватись як ти вже справилась з ними. Це цікаво, дуже цікаво. Останній тебе поранив чи зачепив?

Цей голос з хрипотою, низький тембр, просочений впевненістю був занадто спокійний. Я обернулася. За кілька метрів стояв той самий чоловік із ресторану. Темно-зелені очі уважно ковзнули по обличчю й пробіглись згори вниз по тілу, від цього погляду в мене зʼявились сироти. Погляд знову повернувся до моїх очей, напевне він шукає якісь ушкодження або причину мого хвилинного заціпеніння. Добре що він не зрозумів що це був просто мій страх. Мій страх до бісової води. І не повинен дізнатись. Це моє слабке місце

— Зі мною все гаразд, — рівно відповіла я.

— Не схоже.

— Це не ваша справа.

У кутиках його губ майнула ледь помітна усмішка.

— Можливо. Але за два дні  вже вдруге складається враження, що доля наполегливо нас знайомить.

Я примружилася.

— Не раджу вірити в долю, пане …?.

Він трохи нахилив голову.

— Роман Корвин, — він простягнув руку. — Схоже, нам усе ж варто познайомитися як слід.

Я глянула на його долоню, а потім у зелені очі.

— Марія Данилевська. І ви завжди представляєтеся жінкам посеред покинутого порту?

Усмішка торкнулася його губ.

— Лише тим, які щойно самотужки розібралися з трьома чоловіками.

— Тоді вам щастить: таких небагато.

— Схоже, сьогодні мені справді пощастило - мені здалось ніби в нього блиснути очі. - Я підвезу тебе до твого дому, бо боюсь якщо я тебе тут залишу цей район позбавиться всіх пяничок і наркоманів. І так, думаю краще перейти на ти- ця ігрива посмішка починала мене бісити адже це виглядало ніби хижак вже зрозумів що жертва здалась, і в його бісових очах я жертва. Але я зовсім не жертва.

— перше, якого біса ми маємо переходити на «ти». Друге, з якого дива я кудись маю їхати з «Вами»?

— ну з приводу підвезти вже пояснив, дуже переживаю що ти до ранку перебʼєш тут всю гопоту. А з приводу першого, ну як я вже знаю твій секрет, тому зроби поблажку для хранителя твого секрету і будемо звертатись на ти. - і знову ця бісяча посмішка переможця

—? Який секрет? І з чого така впевненість що ми маємо десь пересікатись - я ніколи не озвучу це в голос, але цей чоловік дуже дивно на мене впливає, і брехати собі я теж не збираюсь, він до біса привабливий чоловік і він мене хвилює це теж факт. Бляха, що за нафіг. Це мене хтось зурочив? Чи можливо мама пішла до якогось шамана, вона колись грозилась цим мені. До біса все. Це від недосипу. Я зараз приїду додому і одразу спати.