Розділ 7

Роман повернувся додому далеко за північ.  Великий будинок зустрів його звичною тишею. Він скинув піджак на диван. Послабив краватку. із темряви безшумно з’явився Морок. Величезний чорний алабай ткнувся носом у його долоню й важко опустився біля ніг господаря. Роман машинально провів рукою по густій шерсті.

— Не спиш, старий?

Морок лише тихо фиркнув, ніби вітаючись. І вперше за весь день напруга в плечах Романа трохи відступила. Пройшов до кабінету. Налив у келих віскі. Без льоду. Зупинився біля каміна. Його погляд, як і сотні разів до цього, впав на стару фотографію. П’ятнадцятирічний хлопець із розбитими колінами та синяком на вилиці стояв, обіймаючи маленьку біляву дівчинку років п’яти. Вона широко усміхалася. Тримала його за руку. Роман машинально взяв рамку.

— Дивне ти було дівчисько… - Ледь усміхнувся — Завжди лазило за мною хвостиком.

Перед очима виник голос дідуся.

— Романе… Запам’ятай одну річ

— Яку?

— Якщо колись мене не стане… Ти берегтимеш цю принцесу. Вона — найдорожче, що є в Дмитра. Якщо доведеться… Віддай за неї своє життя.

Роман тоді лише фиркнув.

— Діду, вона ж мала і діставуча

— Саме тому.

— Вона й без мене впорається.

Дідусь лише усміхнувся.

— Ні… Одного дня вона дуже потребуватиме когось поруч.

Спогад урвався.

Роман повільно поставив рамку назад.

— Пробач… Тихо сказав він.

— Я не стримав обіцянку.

Він давно навчився жити з думкою, що минулого не змінити. Та цієї ночі вперше за багато років йому захотілося дізнатися, ким могла б стати та дівчинка зі світлини, якби доля не обірвала її життя. Звістка про її загибель колись засмутила його, але вісімнадцятирічний юнак, який навчався далеко від дому, швидко сховав цей біль у глибині пам’яті. Тепер же, після випадкової зустрічі в ресторані, він раптом зрозумів: фотографія на каміні була для нього не просто спогадом, а мовчазним нагадуванням про обіцянку, яку він так і не зміг виконати.

⸻

Наступного ранку.

— Романе.

До кабінету зайшов його друг Міха.

— Ти якийсь дивний після вчорашнього.

— Чому?

— Тричі перепитав одне й те саме на нараді.

Карім засміявся.

— Закохався?

— Не сміши.

— Тоді що?

Роман мовчав. Потім несподівано запитав:

— Ви вчора бачили дівчину з якою я пересікся в коридорі? Ми ж разом йшли з перекура.

Друзі переглянулися.

— Білявку?

— Так.

— Гарна.

— Дуже.

— І?

Роман сам не розумів, навіщо питає.

— Нічого… Мені здалося… Ніби я її десь бачив.

Карім засміявся.

— Таких красивих жінок усі десь бачили.

— Ви випадково не знаєте її?

Міха негативно махнув головою. А Карім звузив очі і сказав :

— Марія Данилевська. Чув про неї. Кажуть топовий фінансист. Корпорації та фірми на багато що готові щоб працювати з нею. Але вона безжальна. По тому що я чув то дівчинка має яйця.

-Чому наша фірма не хоче з нею співпрацювати?

Карім зареготав :

— Ну наші люди і не потикались до неї, ба більше думаю це вона не захоче з нами працювати. Там свої критерії відбору. Плюс один з критеріїв її це не сексуалізувати її, а дивлячись на тебе Корвин це навряд чи спрацює. В тебе очі горять як ти про неї говориш.

-Не мели дурниць. Гарних дівок купа але кожна як може набиває собі ціну

— Ні. Не так. Я згоден з тим що гарних дівок багато, але в ній є щось таке від чого важко погляд відвести- Міха уважно подивився на нього— Вона тебе зачепила.

— Ні - при цьому Роман стиснув щелепи і зжав кулаки

— Тоді чому ти про неї думаєш?

Роман не відповів. Бо сам не знав.

⸻

У цей самий час я сиділа у своєму кабінеті. Перед мною  було три монітори. На одному — біржові графіки. На другому — фінансові документи. На третьому…Фотографія чоловіка. Ось мене зараз цікавив саме третій монітор

Лис говорив телефоном.

— Принцесо… Є ще дещо.

— Слухаю.

— Він сьогодні має зустріч з кимось, і якщо мої дані не помиляються то це один з тих людей яких ми давно шукаємо.

Це загострило мою увагу на максимум я відразу відклала ручку.

— Де?

— Старий порт.

— Коли?

— Дев’ята вечора.

— Добре.

— Але сама не лізь - ця фраза викликала в мене закатування очей — Не обіцяю.

— Принцесо…

— Лис.

— Дмитро голову б тобі відкрутив- це викликало в мене сумний смішок — Його вже немає.

На тому кінці запала тиша. Потім Лис дуже тихо відповів:

— Саме тому я й сварю тебе замість нього.

На мить дозволила собі заплющити очі

— Знаю. І дякую.

⸻

Увечері. Я повністю переодяглася. Чорний спортивний одяг. Волосся зібране в пучок. Рукавички. Пістолет залишився в сейфі. Сьогодні я  лише спостерігач.

Але я ще не знала… Що цього ж вечора в тому самому районі опиниться ще одна людина. Роман Корвин.