Розділ 6

Ресторан Дена. Я приїхала першою.

Я ніколи не запізнювалася на переговори.

— Доброго дня, пані Маріє.

— Привіт, Костя

— Ваш столик а тихому місці уже готовий.

— Дякую.

Зняла пальто. Автоматично окинула зал поглядом. Двері. Запасний вихід. Камери. Вікна. Все, як завжди.

— Кава?

— Американо.

— І…

Костя усміхнувся.

— Без цукру.

— Ти добре знаєш мої уподобання

Костя, адміністратор в ресторані Дена. Толковий, тямущий хлопець на декілька років старший за мене. Працює в Дена давно. Знає добре нашу компанію і навіть знайомий з моїми батьками. Ми частенько з мамою або разом з татом можемо обідати. Ну і зрозуміло що в один з таких разів мама побачила в якості хорошу партію для мене. Хах. Не судилось. Я не створена для стосунків, та не вірю в любов. Як б це дивно не звучало. Так, щось трохи мене понесло в спогадах треба зосередитись на зустрічі.

За десять хвилин почали збиратися партнери.

— Пані Данилевська.

— Добрий день.

— Приємно бачити.

— Взаємно.

Я сіла так, щоб бачити весь зал. Тому весь час приходжу раніше щоб мати змогу сидіти там де сама обрала. Хоча завжди обираю саме таку позицію. Звичка. Якої я  навіть не помічала.

В іншій частині ресторану. Зовсім інша зустріч.

— Романе, ти знову запізнився.

— На три хвилини.

— Для тебе це рекорд.

Рустам засміявся.

— Карім уже зробив ставку, що ти приїдеш останнім.

— Програв.

Міха усміхнувся.

— Зате тепер платиш обід.

— Без проблем.

Роман скинув піджак на спинку стільця.

— Почнемо.

⸻
 

Мої переговори тривали майже годину. Все як зазвичай. Записувала. Слухала. Задавала питання. І за сорок хвилин зрозуміла… Люди навпроти компетентні, тямущі, можна з ними працювати

— Пропоную завершити зустріч на приємній ноті та домовитись за час та місце підписання контракту.

Один із чоловіків здивувався.

— Уже?

— Ми даремно витрачаємо час. До мене все встало на свої місця. На мої питання ви відповіли і для себе я рішення зробила. — А як ж повечеряти в приємній компанії в невимушеній атмосфері, пізнати один одного краще- сказав один з чоловіків з пустотливою посмішкою.

-Я не поєдную ділові переговори з особистими натяками. Якщо для вас це проблема, нашу зустріч можна завершити просто зараз, але результат вам не сподобається- я насправді не поділяю ніяких натяків інтимного характеру, мене по правді це вибішує.

-я щиро приношу вибачення за свої слова та свої натяки. Ви дуже гарна жінка тому не стримався. Але надалі я буду стримуватись, бо співпраця з вами дорогого вартує - хм, так я і знала що дасть задню. Тішить. Я підвелася, потисла присутнім руки і пішла до виходу. Вийшовши з загального залу шлях мій пролягав коло ВІП кабінок.

Зупинилася. Бо в цей самий момент із-за рогу вийшов чоловік. Високий. Темне волосся. Дорогий чорний костюм. Впевнена хода. Він теж зупинився. Їхні погляди зустрілися.

…

Зелені.

…

Сині.

…

Ніхто не відводив очей.

Я дивилася спокійно. Холодно. Але всередині… Щось різко стиснулося. “Я їх знаю…” «Де?» «Звідки?» «Чому в середині розливається спокій»

Я ніколи в житті не бачила цього чоловіка. В цьому я впевнена. В мене прикрас на памʼять . Але… Його очі. Я  їх вже бачила. Точніше не так, відчуття коли я дивлюсь в ці очі, от ці відчуття я памʼятаю. Це важко пояснити навіть собі. Дивне відчуття спокою, безпеки і навіть довіри. Він не відводить погляду а від цього аж волосся на затилку встає та по шкірі пробігають мурахи. Ну все, баста, треба знайти час і поїхати до батька в клініку і пройти всі можливі обстеження, бо дивні речі відбуваються зі мною.

⸻
 

Роман теж не міг відірвати погляду.

“Дивно…”

“Хто вона?”

Йому раптом здалося… Що перед ним стоїть не незнайома жінка. А хтось…Дуже давно знайомий. І звідкись він знав що за цим холодним синім поглядом є щось набито більше. Чомусь він знав що коли носійка прекрасних очей щиро посміхається то це найпрекрасніше що можна споглядати. Дівчина доволі вродлива, точніше занадто вродлива. Хоча дівчат вродливих багато, але ця інша. Енергетика, її аура, цей бісовий погляд синіх очиськ творив дивні відчуття.

— Пане Романе?

Він навіть не почув.

— Пане Корвине.

Лише тоді перевів погляд. Дівчина вже йшла до виходу. Роман ще кілька секунд дивився їй услід.

— Хто це?

Офіціантка, яка проходила повз, спокійно відповіла:

— Постійна гостя.

— Ім’я?

— Марія Данилевська.

Роман повторив подумки.

“Марія…”

Дивне відчуття не зникало.

⸻
 

Я вже хвилин десять сиділа в зачиненій машині на парковці ресторану. Не заводила двигун. Просто сиділа.

Перед очима знову і знову виникали… Зелені очі.

— Чорт…- я стиснула кермо — Де я тебе бачила…, хто ти в біса такий.

Телефон завібрував. Лис.

— Так.

— Принцесо… Я знайшов ще одну нитку.

Я заплющила очі. І дивне відчуття миттєво зникло або ж просто мій мозок переключився. Я ж ще раз подумки повторюю собі що треба пройти обстеження.

— Кажи.

Полювання продовжувалося.