Розділ 5

Я рідко дозволяла собі вечори без телефону, документів і нескінченних повідомлень від Олени. Та сьогодні, залишаючи ноутбук у машині, я відчула дивну легкість. Попереду були кілька годин із людьми, які знали мене задовго до того, як у ділових колах мене почали називати Демоном. І, якщо чесно, я скучила за ними більше, ніж хотіла визнавати.

-Мері, ти запізнилася!- на шию кинулася Кет.

— На дві хвилини.

— На сім.

— Хто рахував?

— Я.

Я закотила очі, засміялася й міцно обійняла подругу.

— Скучила.

— Дуже.

— Я теж.

— Ну нарешті! — почувся голос Саманти. — Наше демонятко згадало що в нього є друзі.

— У демонятка був квартальний звіт.

— Брехня.

— Правда.

— Не вірю.

— І правильно.

Саманта пирхнула й теж обійняла Марію.

— Люблю тебе.

— Знаю.

— Але сказати треба було.

⸻

— Хрееееесна!

Дві маленькі дівчинки майже одночасно врізалися мені в ноги.

— Софі!

— Емма!

— Ну привіт, красуні.

— Ти нам подарунки привезла?

Макс голосно засміявся.

— Оце головне питання вечора.

Я театрально зітхнула.

— Я так і знала - Відкрила сумку. Дістала дві однакові коробочки.

— Ой!

Дівчатка мало не застрибали від щастя.

— Я знала! Я знала!

Каріна лише похитала головою.

— Маша, ти їх розбаловуєш.

— Ні.

— Так.

— Ну може трішки, але ж вони діти

Макс усміхнувся.

— Сам винен.

— Чому це?

— Бо попросив тебе стати хресною.

Я підсоргнула йому

— Найкраще рішення у твоєму житті.

— Після одруження.

— Можливо.

⸻

— Усім тихо!

З кухні вийшов Ден у чорному фартуху.

— Хто сьогодні головний?

Усі разом показали пальцем на нього.

— Правильно.

— А хто сьогодні готує? — усміхнулася

— Я.

— Тоді пробачаю.

— Яка щедра дівчинка

Регот стояв в нашій кабінці. Поки всі сміялися, я непомітно підійшла до Дена. Швидко провела кілька жестів руками.

“Втомився?”

Ден усміхнувся. І так само жестами відповів:

“Трохи.”

“Допомогти?”

— Тільки не жестами! — закричала Кет.

— Ми нічого не розуміємо!

Ден голосно засміявся.

— Стільки часу пройшло, а я деколи забуваю що вже можу говорити.

— А я іноді забуваю, що вже не потрібно відповідати руками.

Саманта усміхнулася.

— Минуло стільки років, а ви досі автоматично переходите на жести.

Ден кивнув.

— Це звичка.

Мої пальці легко  торкнулися його плеча.

— Хороша звичка.

Ден нічого не відповів.

Але його очі говорили більше за слова.

⸻

Вечір промайнув у сміху. У спогадах. У суперечках. У жартах.

— Пам’ятаєте, як Мері у дванадцять років виправила помилку вчителя математики?

— А потім ще й довела, що він неправильно розв’язав задачу! — зареготав Макс.

— Він три дні на неї ображався, — додала Сем.

— Не три. П’ять.

— Звідки знаєш?

— Він мені сам сказав.
 

⸻

— А пам’ятаєте, як Ден вперше сказав слово? Усі стихли. Ден усміхнувся.

— Пам’ятаю.

Всі наче посміхались але всі вони знали це був не легкий період їхньої компанії

— Я тоді плакала більше за нього.

— Ми всі плакали, — сказав Макс.

— А ти найбільше, — усміхнувся Ден.

— Бо була щаслива.
 

⸻

Кет уважно подивилася на Марію.

— А знаєш…

— Що?

— Ти змінилася.

— Подорослішала.

— Ні.

— А що тоді?

— Очі.

Усі за столом мовчки подивилися на мене.

Кет тихо сказала:

— Раніше ти сміялася очима.

А зараз… Ти смієшся тільки губами.

На кілька секунд настала тиша.

Я натягнула легку посмішку на обличчя

— Тобі здалося.

Але тільки Ден помітив…Що я стиснула край столу так сильно, що побіліли пальці. Він легко і непомітно для інших стиснув мою руку своєю і подивився прямо в мої очі. Я всміхнулася й похитала головою, але десь усередині щось боляче стиснулося. Колись я справді сміялася очима. Тепер же навчилася ховати в них те, про що не можна розповісти навіть найближчим. Я відвела погляд до вікна й уперше за вечір пошкодувала, що Кет так добре мене знає.

Коли всі вже збиралися додому, Ден сказав:

— До речі…

— Що?

— Завтра ресторан закритий.

— Чому?

— Велике приватне бронювання.

Якась дуже серйозна бізнес-зустріч.

Кажуть, приїдуть люди, яких пів Києва знає в обличчя.Я байдуже знизала плечима.

— То й добре. Я там буду. Мій столик ж заброньований?

— Мг

Я ще не знала, що вже завтра знову зустріну той зелений погляд, який непомітно почав змінювати моє життя.