Розділ 4

Сьома тридцять ранку. Я любила приходити в офіс раніше за всіх. У цей час будівля ще не встигала наповнитися голосами, дзвінками й метушнею. Лише тиша, запах кави та відчуття повного контролю. Щойно я переступила поріг своєї приймальні, Олена, за своїм ноутбуком.

— Доброго ранку, пані Данилевська.

— Доброго.

На обличчі де рідко проскакують емоції зʼявилась посмішка

— Олено.

Секретарка миттєво підвелася.

— Так, пані Маріє.

— Скажи мені будь ласка, ти взагалі ночуєш вдома? В скільки я б не прийшла ти на роботі. Ти ж навіть не даєш мені можливості косо на тебе глянути через запізнення.

-Ох пані Данилевська, напевно ваш трудоголізм передався мені. Це виявилось заразним.

— хм. Шкода що лише ти заразилась.

-насправді я вам вдячна що колись з безлічі кандидатів ви обрали саме мене, просту студентку, практично без досвіду роботи. Я знаю що ви завжди захищали мене перед керівництвом, незнаю чим заслужила це все. Але своїм одним із обовʼязків я вважаю приходити раніше за вас на роботу і вже підготуватись до важкого трудового дня.

-Олено, ти питаєш чим заслужила. Каву ти вариш дуже смачну - я прям не стримала щирої посмішки, адже дівчина справді прийшла до мене без досвіду, але в її очах було стільки бажання, ентузіазму що навчати її було одним задоволенням і вона це робила доволі швидко.

—Вже несу

— І перенеси мою зустріч із турками на шістнадцяту.

— Уже зроблено.

Марія лише кивнула.
 

⸻

За двадцять хвилин конференц-зала була заповнена.

На столі лежали документи.

Навпроти сиділи троє представників великої міжнародної компанії.

Чоловік років п’ятдесяти усміхнувся.

— Пані Данилевська, ми підготували дуже вигідну пропозицію.

— Не сумніваюся.

Він поклав перед нею папку.

Перша сторінка.

Друга.

Третя.

Тиша.

Я закрила папку, бо про дані з неї знала задовго до зустрічі. І посунула їїназад.

— Ні.

Чоловік розгубився.

— Перепрошую?

— Ми не будемо співпрацювати.

— Але ви навіть…

— Я прочитала.

— Там чудові умови.

— Для вас.

Посмішка на його обличчі зникла.

— Чому ви так вирішили?

— На сторінці сімнадцять. Пункт 8.4. Дрібний шрифт. Ваші юристи сховали право односторонньої зміни відсоткової ставки.

Чоловік завмер.

— На двадцять першій сторінці. Пункт 11.

Штрафи виписані так, що фактично відповідальність нестиме лише наша сторона.

У кімнаті стало тихо.

— А ще…

Моя рука вже перегортала останню сторінку.

— Ви завищили прогнозований прибуток майже на дванадцять відсотків.

— Це лише…

— Маніпуляція.

Чоловік мовчав. Його колеги теж.

Мій погляд був холодний як лід. На обличчі жодної емоції. Мені байдуже хто як заробляє кошти, але я не переношу брехунів

— Якщо наступного разу, якщо він колись відбудеться, захочете мене обдурити…Зробіть це хоча б цікаво.

⸻

Я зробила ковток кави й поглянула на папку перед собою. Ще одна угода. Ще одні люди, які вважали, що можуть мене перехитрити. Дивно, але за останні роки мене більше не засмучувала чужа брехня. Вона просто втомлювала.

Коли двері відчинились , Олена зайшла до кабінету.

— Вони шоковані, злі і навіть трішки агресивні

— Їхні проблеми

-керівництво нервує бо втратили клієнтів

-вони б більше нервували коли ця компанія б стала їх клієнтом. І тоді вони втратили репутацію

-воно вас бояться тому нічого не кажуть і не скажуть

-ну потерплять мене ще пів року якось

-ви не будете продовжувати контракт

-я ще не готова відповісти тобі на це питання

Олена вийшла вже як 10 хвилин а я ніяк не могла вилізти з своїх роздумів з приводу продовжувати контракту. Рідні та друзі вважають що я маю створити свою компанію, зібрати повний набір штату і працювати, але чогось я не впевнена в тому що я зараз готова до цього, ні морально, ні фізично ні навіть фінансово. Бо те що в моїй голові як має виглядати моя компанія вимагає всіх цих ресурсів. З цих роздумів відволік телефон що завібрував. Кет ❤️

— Так?

— Мері!

— Привіт.

— Ми всі збираємося сьогодні ввечері у Дена. Ти приїдеш.

— Звучить не як питання а як наказ

— Бо це і є Наказ.

— Хто буде?

— всі наші

Марія усміхнулася.

— це все що ти хотіла сказати

— Інакше ми самі за тобою приїдемо.

— Це погроза?

— Так.

— Добре. Буду.

— Обіцяєш?

— Так.

— Без роботи?

— Постараюся.

— Мер…

— Добре. Без ноутбука.

— Оце інша справа.

Поставивши слухавку я потерла перенісся, часто так роблю коли думаю. Посмішка повільно згасла. Реальність завжди поверталася надто швидко. Я відкрила нижню шухляду столу. Там лежала частина мене, про яку не знав майже ніхто. Чорна папка. Моя пам’ять. Моє минуле. І список людей, яким я ще не пробачила