Розділ 3

Київ ще спав. П’ята сорок ранку.

Мій монстр плавно зупинився біля старого стрілецького комплексу. Охоронець, побачивши знайомий автомобіль, лише мовчки відкрив ворота.

— Доброго ранку, пані Маріє.

— Доброго.

Я  приїжджала сюди щотижня. В один і той самий час. Це було хорошим заняттям щоб скинути напругу. Це була моя своєрідна медитація.

Я вдягла навушники й відчула знайому прохолоду металу в долонях. На стрільбищі мені завжди дихалося легше. Тут не було ані брехні, ані напівтонів: або влучила, або ні. Перший постріл розірвав ранкову тишу, і напруга, що накопичилася за тиждень, ніби розчинилася в повітрі. Коли остання рухома мішень завмерла з акуратним отвором у центрі, я дозволила собі ледь помітну усмішку. Саме заради таких хвилин я прокидалася ще до світанку. Краєм ока замітила поруч рух. Адміністратор. Відсунула навушник і подивилась в очі

— хотів вам запропонувати нові мішені поставити?

— о, звучить цікаво. Я згодна

— Які бажаєте?

Секунда моїх роздумів і однозначна відповідь

— Рухомі.

Чоловік лише кивнув. Він давно перестав дивуватися цій дикій блондинці.

Перший постріл. Другий. Третій. Жодного промаху. Мішені рухалися хаотично.

Кулі одна за одною потрапляли точно в центр. Адміністратор, молодий хлопчина, лише тихо присвиснув. Коло нього вже стояли пару відвідувачів, які також цінують ранкову тишу і охоронці. Всі вони споглядали цікаву картину.

— Вона взагалі людина? - хтось запитав з цього скупчення. Відповіді ніхто не отримав.

Через двадцять хвилин я вже стояла біля стенду для метання ножів. Перший ніж. Глухий удар. Прямо в центр. Другий. Третій. Четвертий. П’ятий. Усі майже один в один. Ніби їх вставили рукою.

— Божевілля… прошепотів хтось з хлопців. Але натовп швидко почав розсіюватись як лише зрозуміли що я закінчила. Сівши на лавку я відкрила пляшку води. Не встигла і ковтка зробити як завібрував телефон. На екрані лише одне слово. “Лис.”

— Слухаю.

— Я знайшов його.

— Впевнений?

— На сто відсотків.

— Де?

— Щовівторка. О дев’ятій. Одна й та сама кав’ярня. Охорони майже немає.

— Мер?

— Продовжуй стежити.

— Може, брати зараз?

— Ні.

— Чому?

— Бо він не головний.

— Тоді навіщо він тобі?

Марія заплющила очі.

— Бо він приведе мене до того, хто віддавав наказ.

Я поклала слухавку. Повільно застебнула спортивну сумку. Моя рука автоматично потягнулась до кулону під кофтинкою - срібний кулон. Вовк. Цей кулон ніколи не був над одягом. Це нагадування. Машинально провела по ньому великим пальцем. Схилилась до стінки і заплющила очі.

«Маленькій дівчинці  шість років. Чорнявий гарний чоловік  садить її собі на коліна. Дістає маленьку коробочку. Всередині срібний вовк.

— Бачиш його?

— Гарний.

— Знаєш, чому саме вовк?

— Бо він кусається?

Чоловік сміється.

— І тому теж.

Він застібає кулон на її шиї. Потім дивиться прямо в очі.

— Запам’ятай, принцесо. Світ може забрати в тебе все. Ім’я. Дім. Гроші. Навіть мене. Але ніколи не забувай…Хто ти.

Маленька дівчинка  не розуміє. Лише киває.»

⸻

У цей самий час… За кілька кілометрів звідси… Чоловік у дорогому костюмі виходив із чорного Range Rover.

— Доброго ранку, пане Корвин.

Роман лише кивнув.

— Доброго.

— У вас о дев’ятій зустріч.

— Знаю.

Він уже хотів зайти до офісу. Але раптом зупинився.

Чомусь…

Перед очима промайнув образ.

Великі сині очі.

Дівчинка.

Світле волосся.

Дитячий сміх.

Він насупився.

— Дивно…

— Пане?

— Нічого.

Просто здалося.

Він зайшов усередину. Та знову завмер лише на мить. Незрозумілий смуток ковзнув десь під ребрами й одразу зник. Роман звик довіряти логіці, а не примарним спогадам, тому лише стиснув щелепи й рушив до ліфта. Та образ дівчинки зі світлим волоссям не розтанув. Уперше за багато років йому захотілося згадати те, що пам’ять так вперто приховувала.

Він ще не знав, що цього ранку минуле вперше за багато років нагадало про себе. І що зовсім скоро йому доведеться зустрітися з ним віч-на-віч.