Розділ 2

Я любила керувати сама. Не тому, що не довіряла водіям. Просто довіряти взагалі було не в моїх звичках. Мій  монстр плавно ковзав вечірнім Києвом, а з колонок лунала музика. Я усміхнулася: депресивні пісні завжди перемикала, натомість улюблений плейлист діяв на мене краще за будь-яку медитацію. Ліхтарі малювали золоті смуги на лобовому склі, коли на пасажирському сидінні завібрував телефон. Кір. Я всміхнулася раніше, ніж натиснула «прийняти виклик».

— Чого тобі?

— Ооо а я тебе люблю.

— ого, грізний адвокат Данилевський має сердце. От блін треба було записати бо ж ніхто не повірить.

— Я образився.

— Не драматизуй.

— Мати сказала, що ти знову пропускаєш вечерю.

— Працюю.

— Вона сказала передати дослівно: “Передай своїй роботі, щоб вона народила мені онуків.”

Марія голосно розсміялася.

— Мама стабільна.

— Це ще не все.

— Боюся питати.

— Вона вже знайшла тобі чоловіка.

Я приречено застогнала, але усмішка не покидала мого обличчя.

— Знову?

— Цього разу це адміністратор її спорт клубу.

— Я надіюсь він живий

— Поки що так.

— Передай мамі, що адміністратор заслуговує на довге і щасливе життя, але без мене

— То що приїдеш?

Я плавно звернула з проспекту.

— Через двадцять хвилин.

— Знаєш…

— Що?

— Я скучив.

Вона посміхнулася.

— Я теж, Кір.

І поклала слухавку.

⸻

Будинок Данилевських завжди пахнув домом: запеченим м’ясом, свіжою випічкою й терпким ароматом олійних фарб, що долинав із маминих майстерень. Останнє означало що мама сьогодні в гуморі і творила красу, яку я не завжди розумію, але це створювала мама і це вже автоматично щось неймовірне. Щоразу, переступаючи поріг, я відчувала, як напруга дня повільно . Тато сидів у своєму улюбленому кріслі з медичним журналом у руках, але я знала: щойно я увійшла, він перестав читати. Його уважний, теплий погляд, як і в дитинстві, за мить знаходив на мені кожну ознаку втоми і недоспаних ночей. А це вже погано якщо він замітить що я мало приділяю часу сну мені влетить. Не те що я боюсь, але напруга буде, невдоволення батька, його злегка роздуті ніздрі, жовна які ходять по обличчю це все на мене мало неабиякий ефект прям ступору і просто не хотілось щоб батьки переживали та нервували. Мій старший братик, а по факту середній серед нас трьох - Микола допомагав Діані накривати на стіл.

— Мер!

Діана першою кинулася її обіймати.

Марія легко обійняла дівчину у відповідь. Діана дівчина Миколи, добра ніжна дівчинка-художниця, яка швидко влилась в нагу сімʼю. Разом вони більше двох років а по відчуттях ніби вона народилась вже тут і з нами все свідоме життя.

— Привіт.

— Ти знову не спала.

— Ой, не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але вже подумала.

З кухні визирнула Маргарита.

— Перлинко!

Марія усміхнулася так, як не усміхалася більше нікому.

— Привіт, мам.

Маргарита міцно обійняла доньку.

— Знову мало їси.

— Звідки ти…

— Я ж мама.

— Аргумент желізний.

— Саме так.

З вітальні почувся голос Даніяра.

— Перлинко, йди сюди.

Даніяр відклав журнал. Пильно подивився на доньку.

— Втомилася.

— Трохи.

— Брешеш.

Вона всміхнулася.

— Від тебе нічого не приховаєш. Ти прям діагностуючи сканер.

Він торкнувся її щоки.

— Бережи себе. Ти в мене одна.

Я злегка закотилася очі

— Тату…

— Що?

— ти ж наче молодий, а вже памʼять підводить. Є ще Кір і Нік.

Він усміхнувся.

— Вони хлопці. А ти… Моя перлинка.

— Усім сідати!

Командним голосом оголосила Маргарита.

— І сьогодні ніхто не втече від вечері.

— Особливо одна фінансистка, — додав Коля

— Особливо один нахабний реставратор, який прикидається милою творчою особистістю, але ця творча нахаба постійно під’їдає м’ясо ще до того, як його подали.

— Наклеп.

— У тебе соус на губі.

Микола мовчки витер губи. За столом вибухнув сміх.

Маргарита поставила перед донькою велику тарілку.

— Ось. Спеціально для тебе.

Я завмерла. Бо що це в біса таке. Паста з морепродуктами. Мовчки я  підняла очі на матір. Потім знову на тарілку.

— Мам…

— Так?

— Це жарт?

— Ні. Це вечеря.

Легко  відсунувши тарілку сантиметрів на двадцять я промовила кривлячись

— Воно на мене дивиться.

Микола фиркнув.

Діана одразу затиснула губи, щоб не засміятися.

— Мер, креветки не дивляться. Там немає їх голів.

— Дивляться. І засуджують мене. Прям сильно

— Та перестань.

— Я зараз серйозно. Якщо я візьму виделку, мене знудить просто за столом.

Маргарита тяжко зітхнула.

— У морепродуктах дуже багато вітамінів.

Моє обличчя скривилася в жахливій гримасі

— Мам… Я люблю тебе. Дуже. Але це… ні.

— Ти живеш на м’ясі, каві  і своєму віскі з льодом.

— Не перебільшуй.

— Не перебільшую.

— Ще овочі їм.

— Раз на тиждень.

— Два.

— Один.

Моі очі театрально за котились але зʼявилась пустотлива посмішка.

— До стейка завжди є овочі. Потім я завжди зʼїдаю якісь фрукт. Купа вітамінів.

Кирило більше не витримав.

— Добре, я готовий пожертвувати собою заради людства.

Усі подивилися на нього.

— Забираю цю… морську катастрофу - віддає свій стейк.

— Кір, я завжди знала, що ти мене любиш найбільше.

— Не перебільшуй.

— Найкращий брат.

— Знаю.

Маргарита лише похитала головою.

Нік закотив очі

— Ви обоє неможливі.

— Зате ситі будемо, — усміхнувся Кирило.

Маргарита сіла за стіл і уважно подивилася на доньку.

— Добре. Якщо з їжею все безнадійно…

-ох це мене насторожило бо я знаю куди заведуть  ці розмови.

— …то поговоримо про інше.

— Мамо…

— Що?

— Не треба.

— Треба.

— Уже страшно.

— Тобі двадцять п’ять років.