Розділ 1

Київ

Наш час

Київ зустрів мене запахом дощу й гарячого асфальту. Я міцніше стиснула кермо свого чорного Escalade й усміхнулася сама до себе. Дім. Сімнадцять  років тому я поїхала звідси дівчинкою, а повернулася жінкою, яка навчилася приховувати свої страхи за бездоганною посмішкою.

Перлинні сережки ледь погойдувалися в такт руху. Батько завжди називав мене Перлинкою. Я торкнулася кулона, захованого під блузкою, і глибоко вдихнула. Минуле не відпускає, але тепер я достатньо сильна, щоб дивитися йому в очі.

Попереду чекали рідні, друзі, нові зустрічі й стара правда, яка одного дня обов’язково вирине на поверхню. Я повернулася не лише для того, щоб знову обійняти сім’ю. У мене була мета. І заради неї я була готова пройти крізь будь-який вогонь.

Я натиснула на педаль газу.

Офіс фінансової компанії де я працюю вже більше двох років знаходився майже в центрі міста. Він зустрічає мене прохолодою і не сильно любʼязними поглядами. Хоча звучить це сильно бо насправді ніхто не дивиться в очі. Чого б це? 

Мій кабінет. Світлі тони, дубовий стіл, улюблене крісло в якому я останнім часом майже живу. Стук в двері.

— Ви знову не спали.

Секретарка поставила на стіл чашку подвійного еспресо.

— Дякую, Олено.

— Ви працюєте вже шістнадцять годин.

— Сімнадцять, якщо бути точним

— Це не робить ситуацію кращою.

Легка усмішка торкнулась моїх губ

— Зате відверто

Олена похитала головою і поклала теку.

— Через десять хвилин переговори з «Бест Інвест Груп». Вони вже приїхали.

— Нехай зачекають.

— Вони не люблять чекати.

— Якщо вони не вміють чекати десять хвилин, значить, не вміють працювати з мільйонами.

Олена лише кивнула.

Вона працювала зі мною від початку мого шляху в цій компанії і давно зрозуміла: сперечатися зі мною— марно.

У великій переговорній панувала напруга. Я навмисне запізнилася на сім хвилин. Достатньо, щоб побачити, як люди поводяться, коли думають, що їх ніхто не бачить. Я відчинила двері переговорної. На мені була приталена сукня-футляр кольору чорного обсидіану, що підкреслювала струнку фігуру, та класичні туфлі-човники на високих підборах. Довге світле волосся спадало майже до пояса, у вухах ледь виблискували перлинні сережки — подарунок батька. Я не намагалася справити враження. Просто звикла виглядати так, як почуваюся: упевнено і бездоганно.

— Вона завжди так спізнюється? — тихо запитав один із чоловіків.

— Це показуха, — пирхнув другий. — Дівчинці дали посаду, от вона й грає у великого боса.

Лише коли мене замітили розмови обірвалися.

Підбори тихо відбивали ритм по мармуру. Я поклала теку на стіл і сіла на своє місце.

— Доброго дня, панове.

— Пані Данилевська, — вони підвелися майже одночасно.

— Прошу, сідайте. Не будемо марнувати час.

Я перегорнула кілька сторінок, роблячи вигляд, що звіряю цифри. Насправді я вже знала їх майже напам’ять.

— Ви просите двадцять сім мільйонів доларів інвестицій. Сума значна. Тому поясніть мені, будь ласка, чому у вашій звітності зникли збитки за останній квартал?

Чоловік навпроти напружився.

— Перепрошую, але, здається, ви помиляєтесь.

Я розвернула ноутбук до нього.

— Сторінка сім. Різниця між консолідованим звітом і банківськими виписками. А тут, — я перегорнула сторінку, — три кредити, про які ви забули згадати.

Він зблід.

— Ми хотіли пояснити це під час переговорів…

— Ні, — спокійно перебила я. — Ви хотіли, щоб я дізналася про це після підписання договору.

У кімнаті запала тиша. Я натиснула кнопку виклику.

— Олено, проведи гостей, будь ласка.

Коли вони вже виходили, я підняла погляд.

— І ще одна порада. Наступного разу наймайте кращого бухгалтера. Це дешевше, ніж брехати мені.

За дверима я почула приглушене:

— Тепер я розумію, чому її називають Демоном.

Я ледь усміхнулася. Нехай. Виходячи з переговорної я попросила Олену щоб вона скинула їхньому керівнику координати хорошого бухгалтера. Олена посміхнулась і сказала

-ви хочете їм допомогти?

-я даю їм шанс спробувати через певний час ще раз але вже чесно. І лише їх справа скористатись цим чи ні.

За годину я вийшла з офісу й попрямувала до свого позашляховика. Та раптом завмерла.

Біля чорного Range Rover стояв високий чоловік років тридцяти а може тридцять і трошки . Темне волосся було коротко підстрижене, на вилицях проступала легка щетина. Ідеально пошитий темно-синій костюм підкреслював широкі плечі та спортивну статуру. Одну руку він тримав у кишені пальта, іншою закінчував телефонну розмову. У його поставі не було показної зверхності — лише спокійна впевненість людини, яка звикла відповідати за себе й за інших. У ньому відчувалася звична влада людини, яка звикла ухвалювати рішення й нести за них відповідальність. А коли він підняв голову, Марія зустрілася з уважним поглядом його зелених очей.

Спокійні. Уважні. І погляд цей ніби хоче залізти мені під шкіру і хоче дістатись до самої душі, хоча чи є вона в мене це ще те питання. Це була лише мить, але чомусь мені здалося, що я вже бачила ці очі раніше. Або, можливо, мені тільки хотілося так думати.

Чоловік ледь нахилив голову, ніби вітаючись. Я підняла одну брову в німому питанні при цьому не перестаючи йти до машини. Вже в салоні автомобіля я не могла  відірвати погляду від дзеркала заднього виду.

— Нда Мер, цього разу недосип щось робить з тобою дивне. Залипаєш на мужика, і ще й вчепилась до його очей. Так, треба зібратись і  доїхати додому - і хоча б декілька годин поспати. Боже, та я вже чисто зійшла з розуму бо ж сама до себе навіть говорю. От і просте пояснення.