Пролог

Україна

Сімнадцять років тому

— Принцесо… не біжи!

Дзвінкий дитячий сміх розлетівся подвір’ям.

Маленька білява дівчинка босоніж мчала зеленою травою, міцно стискаючи в долоньках дерев’яний меч.

— Не наздоженеш!

— Та невже? — засміявся чоловік.

Високий, широкоплечий, у звичайній темно-синій футболці та спортивних штанах, він навмисно біг повільніше, дозволяючи доньці повірити, що вона справді швидша.

Дівчинка обернулася через плече й показала язика.

— Я перемогла!

— Ти просто шахрайка.

— Неправда!

— А хто сховався за деревом?

— Це була військова хитрість.

Дмитро голосно розсміявся.

— Ну звісно. Моя восьмирічна генеральша.

Вона гордо випнула груди.

— Не генеральша.

— А хто?

Вона на мить замислилася.

— Командир.

— Оце вже серйозна заявка.

Він легко підхопив її на руки.

— Тільки пам’ятай…

Вона миттєво закінчила фразу за нього:

— Паніка вбиває швидше за кулю.

Дмитро усміхнувся.

— Молодець.

— Я завжди пам’ятаю, що ти кажеш.

— Знаю.

Він поцілував доньку в чоло.

І на мить заплющив очі.

Ніби хотів зупинити час.

— Ви знову тренуєте майбутнього спецпризначенця?

З тераси вийшла красива темноволоса жінка в легкій білій сукні.

У руках вона тримала піднос із лимонадом.

— Я виховую сильну жінку, — відповів Дмитро

— Вісім років — не привід учити дитину стріляти.

— Саме зараз і треба.

Даніела похитала головою.

— Ти невиправний.

— Зате ти мене любиш.

— На жаль.

— Чуєш, принцесо? Мама знову прикидається.

Дівчинка засміялася.

— Мам, ти ж його любиш.

Даніела підійшла до чоловіка, легко торкнулася його плеча й усміхнулася.

— Більше за життя.

На кілька секунд їхні погляди зустрілися.

Марія скривилася і простогнала

— Знову…

— Що?

— Ви зараз цілуватися будете.

Дмитро удавано образився.

— Нам заборонено?

— Можна. Але це так… фу.

Даніела розсміялася.

— Запам’ятай свої слова. Минуть роки — і ти сама дивитимешся на когось так само.

— Нізащо!

— Побачимо.

Вечір опускався повільно.

На кухні пахло запеченим м’ясом і свіжим хлібом.

За столом сміялися.

Сперечалися.

Жартували.

Голубоока красуня сиділа між батьками й старанно виколупувала цибулю зі своєї тарілки.

— Принцесо

— Ммм?

— Знову?

— Вона несмачна.

— Це овоч.

— Вона — зло.

Даніела ледь не вдавилася від сміху.

— І хто це вирішив?

— Я

— Дуже авторитетне джерело.

Дмитро підморгнув дружині.

— Нехай. Якщо їй не подобається цибуля, значить, сьогодні цибуля програла.

Марія широко усміхнулася.

— Бачиш?

— Не радій, — засміялася мама. — Завтра буде броколі.

— Мам…

— Так?

— Це жорстоко.

Усі троє засміялися.

Це був звичайний сімейний вечір.

Один із тих, які люди не запам’ятовують.

Бо думають, що таких буде ще дуже багато.

За вікном почався дощ.

Дмитро стояв біля панорамного вікна.

Довго дивився в темряву.

Занадто довго.

Даніела підійшла зі спини.

— Ти знову відчуваєш?

Він мовчки кивнув.

— Думаєш, вони не хочуть тебе відпускати?

— Не знаю.

— Ми ж все розприділили. Ти все їм залишив. Ні на що не претендуєш

— Для більшості питання закрите, але я певен що хтось не згоден, адже з такого просто не вийти.

Вона взяла його за руку.

— Все буде добре.

Він обернувся.

І вперше за багато років вона побачила в його очах страх. Не за себе. За доньку.

— Якщо зі мною щось станеться…

— Не говори так.

— Пообіцяй.

— Дмитро…

— Пообіцяй мені.

Даніела заплющила очі.

— Обіцяю.

Він міцно обійняв її.

За вікном ударив грім.

І десь далеко…

Наче хтось зачинив дверцята автомобіля.

Дмитро різко підняв голову.

Його погляд став холодним.

Таким, яким його дружина  не бачила давно.

— Іди до Марії.

— А ти?

Він відкрив шухляду комода.

Дістав чорний пістолет.

Перевірив магазин.

І тихо промовив:

— Схоже…

Минуле не залишиться в минулому