Новый світанок

Епілог
Місяці пройшли після останньої битви. Сонце лагідно гріло їхнє ранкове подвір’я, а вітер шепотів крізь крони дерев. Еліна стояла біля вікна, тримаючи чашку з чаєм, і дивилася на сад, де квітли перші весняні квіти.
Ріан підійшов до неї ззаду, обійнявши за талію.
— Добрий ранок, — тихо промовив він.
— Добрий, — посміхнулася вона, притискаючи його руки. — Я ніколи не думала, що спокій може бути таким солодким.
Він нахилився і поцілував її в щоку.
— Це лише початок, — сказав він, і в його очах блищав щирий спокій.
Вони разом вийшли в сад. Еліна показувала Ріанові нові рослини, які посадила, а він із захопленням слухав її розповіді про магічні властивості трав.
— Ти змінила мене, — зізнався він, обережно торкаючись її руки. — Ти навчила мене довіряти… і любити.
Еліна посміхнулася, відчуваючи, як тепло розливається по всьому тілу.
— І ти змінив мене, — прошепотіла вона. — Ти дав мені відчути, що любов сильніша за будь-яку темряву.
Вони сіли на лаву під старим деревом, де сонце грало на листях, і довго мовчали, насолоджуючись цим простим моментом щастя. Ніяких битв, ніякої небезпеки — лише вони двоє, разом, в гармонії.
Ріан нахилився і поцілував її губи, ніжно і повільно, без поспіху. Еліна відповіла йому з тією ж ніжністю, відчуваючи, що кожен поцілунок — це клятва, що вони вже ніколи не будуть одні.
Вони сиділи так довго, що сонце піднялося високо, і світ навколо наповнився теплом. Тепер темрява була лише спогадом, а майбутнє — їхнім власним світлом.
І вони знали: поки вони разом, ніяка сила не здатна їх розлучити.