У затінку минулого

Розділ 12
Туман розсіявся лише на світанку, залишивши місто сірим і мовчазним. Еліна та Ріан сховалися в занедбаному складському приміщенні на околиці. Дерев’яні балки скрипіли під їхніми рухами, а запах старої цегли і пилу заповнював повітря.
Вона сиділа на підлозі, обгорнувшись плащем, а він стояв біля вікна, дивлячись на порожню вулицю. Його плечі були напружені, руки стискали меч, хоча ніхто не наближався.
— Хто він насправді? — нарешті прошепотіла Еліна.
Ріан відвернув погляд, і в його очах на мить промайнула тінь втоми.
— Людина, яка навчилася грати зі смертю як з іграшкою, — відповів він. — Гавер колись був лікарем, але зрозумів, що влада над життям сильніша за спасіння.
Вона ковтнула.
— І всі ці прокляття… він робить це свідомо?
— Так. Кожна смерть — це доказ його сили, — промовив він тихо. — І кожна спроба зупинити його може коштувати життя.
Вони мовчки сиділи ще кілька хвилин, поки Еліна не наважилася підняти очі на нього.
— Ти… чому ти ризикуєш разом зі мною? — її голос тремтів, але в ньому звучало більше, ніж просто цікавість.
Ріан повільно підкрався ближче, його тінь впала на неї.
— Бо я не можу залишити тебе саму. І… — він замовк, ніби боровся з власними словами, — бо я починаю розуміти, що більше не хочу бути поруч лише як захисник.
Її серце пропустило удар. Вони обидва відчули близькість, яку не можна було ігнорувати. Відстань між ними зменшилася, і вона відчула тепло його руки, коли він непомітно торкнувся її плеча.
— Ми повинні бути обережні, — сказала вона, намагаючись повернутися до реальності. — Його сліди всюди.
— Так, — погодився він. — Але зараз ми разом. І це вже сила.
Вони вирішили залишитися там до вечора, плануючи наступний крок: знайти джерело його магії та слабкі місця. Еліна перевіряла трави, книги і всі речі, що могли знадобитися для боротьби, а Ріан спостерігав за входом і думав про те, як захистити її у будь-який спосіб.
Коли сонце зайшло, вони сідали поруч на підлозі складу, обмінюючись інформацією й тихими словами підтримки. Між ними виникло відчуття, що цей притулок — перше місце, де вони можуть бути собою, не ховаючись і не боячись.
І в цій тиші, серед темряви та старого складу, зародилася прихована близькість, яка ще більше зміцнювала їхній зв’язок.