Вогонь тіней

Розділ 11
Ніч була густою, туман важко осідав на мокрий камінь монастиря. Еліна лежала на лаві, напівдрімаючи, коли раптом почула тихе шурхотіння ззовні.
— Ріане… — прошепотіла вона.
Він відразу встав і приклав палець до губ.
Через секунду вони почули легке скрипіння старої хвіртки. Двоє постатей знову наближалися — ті самі, що намагалися пробратися до неї раніше, і ще один, більш кремезний, із темною маскою на обличчі.
— Їх троє, — пробурмотів Ріан. — Залишайся позаду мене.
Він виставив меч уперед, але нападники не зупинилися. Один кинув у нього спис, який він відбив, але інший вже наближався до Еліни.
Серце її б’ється шалено, але тепер страх змінився на рішучість. Вона простягла руки, прошепотіла слова, яких навчилася від матері. Світло почало сипатися з її долонь, немов маленькі зірки, що розривають темряву.
— Ріане, ухились! — крикнула вона.
Він почув магічний спалах, відчув, як повітря перед нападником стискається, і той підскочив назад, як ніби невидимі руки його відштовхнули.
— Тримайся! — кричав він, відводячи іншого нападника від неї.
Вони разом кидалися між колонами, їхнє дихання було важким і шумним, удари меча зливалися зі спалахами магії. Еліна відчула, що ніколи не була такою сильною — і водночас такою вразливою, бо її сили витрачаються на захист того, хто став для неї більше, ніж просто союзником.
Вони пробивалися до виходу через боковий вхід, і там Еліна раптово відчула, що в серці в неї — холодне, різке передчуття: їхній ворог уже знає, куди вони втекли.
Ріан зупинився, схопив її за руку й потягнув у темряву:
— Ми не можемо залишатися тут!
Вони кинулися через двір, а позаду чути було крики і металеві удари — нападники йшли за ними слідом.
— Що ти можеш зробити ще? — кричав він їй.
— Зачекай! — вона прошепотіла закляття, і з землі піднялися вузькі стовпи світла, які розділили трьох переслідувачів. Вони спіткнулися, кричачи, і впали на кам’яну плиту.
— Ти… — він видихнув, дивлячись на неї. — Ти врятувала нас обох.
Їхні погляди зустрілися, і в повітрі нависла тиша — не від страху, а від того, що вони відчули щось більше. Пульс одного відчувався в іншого.
— Ми ще не в безпеці, — сказав він, стискаючи її руку. — Але тепер ми разом.
Еліна кивнула, відчуваючи, як вперше в житті повністю довіряє людині, яка ще кілька днів тому мала б бути її ворогом.
Вони зникли в тумані, й ніч накрила їх, як ковдра, ховаючи від усіх — і від ворога, який уже встиг зловити їхній слід.