Притулок у темряві

Розділ 10
Кінь зупинився лише тоді, коли туман став настільки густим, що навіть зорі над головою сховалися. Попереду темнів силует будівлі — старий монастир, який, здавалось, давно покинули.
Ріан допоміг Еліні злізти із сідла, і її ноги на мить підкосилися після довгого шляху. Він підтримав її за талію, і вона відчула, як гарячі пальці пробилися крізь тканину її плаща.
— Швидше, — тихо сказав він, озираючись. — Сліди на дорозі ще свіжі. Якщо вони на конях, у нас максимум пів години.
Важкі двері монастиря заскрипіли, коли він штовхнув їх плечем. Усередині пахло вогкістю, старим каменем і чимось ще — легким ароматом воску від давно згорілих свічок.
Вони опинилися в просторому холі з високою стелею. Світло каганця, який тримав Ріан, висмикувало з темряви уламки лав, ікони, потріскані від часу фрески.
— Сідай, — наказав він, вказавши на лаву.
Еліна хотіла заперечити, але втома звалювала її так, що вона лише ковзнула на дерев’яне сидіння. Руки тремтіли — не лише від холоду.
— Ти міг би пояснити, що сталося? — її голос зірвався на шепіт.
Ріан поставив каганець на підлогу й присів навпроти. Його обличчя, освітлене знизу, здавалося різким, майже вирізаним із каменю.
— Це не випадковість, — сказав він. — Хтось знає про тебе. І знає достатньо, щоб надіслати двох убивць, а не варту.
— Чому не варту? — вона нахилилася вперед.
— Бо варті треба офіційний наказ. А тим, хто тебе хоче, він не потрібен.
Тиша між ними згущувалася, наче туман, який пробрався й сюди, у холодні стіни.
Еліна відчула, як щось у грудях болісно стискається — не лише страх, а й інше, важче: усвідомлення, що її життя тепер у руках цієї людини.
— Я… — вона ковтнула, — я не просила тебе рятувати мене.
— Знаю, — його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на очах. — Але це нічого не змінює.
Він говорив тихо, але в кожному слові було відчуття, що він зробить усе, аби вона жила. І від цього всередині в неї змішувалися подяка, лють і щось небезпечне, чого вона боялася визнавати.
— Чому ти… чому ти взагалі… — вона зам’ялася, не знаючи, як поставити питання так, щоб воно не прозвучало надто особисто.
— Бо як тільки я побачив тебе того дня на площі… — він різко обірвав себе й відвів погляд. — Забудь.
Він встав і почав розкладати біля лави кілька шматків старої тканини, щоб зробити подобу ложа. Еліна мовчала, але відчувала, як її серце стукає швидше, ніж хотілося б.
У кутку монастиря здіймалися старі дзвони. Коли вітер хитав їх, вони видавали тихий глухий звук — наче відлуння з іншого світу.
— Спи, — сказав він, коли вкривав її плащем. — Завтра вирішимо, куди рухатися далі.
Вона лежала, дивлячись у темряву, і слухала його кроки, коли він обходив приміщення, перевіряючи кожен кут.
І раптом зрозуміла: якщо він залишить її хоч на хвилину — їй стане холодніше, ніж від будь-якого нічного вітру.