Каплиця серед туману

Розділ 7
Туман тієї ночі був густим, наче розлитий молочний віск, і ковтав усі звуки. Еліна йшла вузькою стежкою до старої каплиці, тримаючи під плащем невеликий мішечок з травами. Кожен її крок луною віддавався в грудях, і вона ловила себе на думці, що йде на зустріч, яка може закінчитися смертю — але не від його рук.
Каплиця стояла осторонь міста, напівзруйнована, з вікнами, закритими дошками. Колись тут молилися, тепер сюди приходили лише ті, кому потрібна тиша або темрява.
Вона відчинила важкі двері й одразу побачила його. Ріан стояв біля вівтаря, без плаща, в темній сорочці, а свічки кидали на його обличчя тіні, роблячи його погляд ще гострішим.
— Ти запізнилася, — сказав він, але в голосі не було докору.
— Я стежила, щоб за мною ніхто не йшов, — відповіла вона, обережно зачиняючи двері.
Він кивнув і поклав на вівтар згорнутий пергамент.
— Це список усіх, хто помер останні два тижні. Подивись, що ти помітиш.
Еліна розгорнула папір, провела пальцем по іменах. Її серце стиснулося.
— Всі… жили поруч із водяними колодязями.
— І всі… мали справу з однією і тією ж людиною, — додав він. — Лікарем Гавером.
Вона підняла на нього погляд.
— Ти думаєш, він?
— Думаю, він зберігає щось, що не має права існувати. І сьогодні ми це перевіримо.
Він витягнув невеликий ключ.
— Це від його підвального приміщення. Але є проблема — будинок охороняють.
— Тоді нам треба зайти, коли вони сплять, — тихо сказала вона. — І ти не зможеш піти один, бо не впізнаєш потрібні речі.
Він трохи примружився.
— Я не люблю брати тебе туди, де буде небезпечно.
— Тоді тобі краще звикати, — вона вклала йому його ж слова з минулої зустрічі.
Він ледь помітно посміхнувся — коротко, але так, що в грудях у неї раптово потепліло.
Вулиці біля будинку лікаря були тихими. Вони ховалися в тіні, ковзаючи від однієї стіни до іншої. Ріан рухався впевнено, як людина, яка звикла проникати в чужі домівки без запрошення.
Коли вони опинилися біля задніх дверей, він підняв руку, сигналізуючи зупинитися. Потім повільно вставив ключ і повернув його без жодного звуку.
Підвал зустрів їх вогкістю й запахом старої деревини. Світла не було, лише тьмяний відблиск від лампи, яку він запалив.
Еліна одразу відчула — у повітрі стоїть енергетичний присмак магії.
— Тут щось є, — прошепотіла вона.
Вони пройшли далі й побачили дерев’яну скриню, оббиту металом. Ріан присів, спробував відкрити, але замок не піддався.
— Дай мені, — сказала вона, дістаючи з мішечка дрібну кісточку, обв’язану червоною ниткою. Вона торкнулася замка, прошепотіла кілька слів, і той клацнув.
Він подивився на неї з виразом, у якому було змішане здивування і… повага.
— Мені починає не подобатися, що ти вмієш це робити так швидко.
У скрині лежали кілька банок із тією ж чорно-зеленою рідиною, що була в глиняній банці, яку він приніс їй минулого разу. Поруч — шматки тканини з іменами, вишитими грубою ниткою.
— Це… обереги смерті, — сказала вона. — Той, хто їх створює, вбиває по одному, використовуючи ім’я й кров.
— Тобто Гавер убиває людей, щоб… — Ріан замовк, бо з вулиці почувся глухий стукіт.
Він погасив лампу, схопив її за руку й притягнув ближче, щоб вона не зачепила нічого. Її спина торкнулася його грудей, а гаряче дихання ковзнуло по її шиї.
— Тихо, — прошепотів він, і вона відчула, як його серце б’ється швидко, майже в такт з її власним.
Кроки пролунали просто над ними. Хтось відчинив двері підвалу, але не спустився — лише постояв, потім зачинив їх.
Він повільно відпустив її, але не відразу відійшов.
— Нам треба забрати це й зникнути, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — І зробити так, щоб ніхто не дізнався, що ми були тут.
Коли вони вийшли назад у туман, Еліна знала: той, хто створює ці прокляття, уже відчуває, що їхні сліди хтось зачистив. І відтепер вони обидва — його мішені.