Голос у темряві

Розділ 5
Дні потемніли не лише від зимових хмар. У місті панував неспокій: за останній тиждень померло троє людей, і жоден лікар не зміг пояснити причину. Смерть приходила раптово — з гарячкою, що спалювала тіло за кілька годин.
Еліна чула чутки ще на ринку: «Це відьомська кара…» — шепотіли жінки, хрестячись. І кожного разу, коли ці слова лунали, вона відчувала на собі погляди.
Ввечері до її дому постукали. Але цього разу стукіт був інший — важкий, владний, з відтінком поспіху. Відчинивши двері, вона побачила не Ріана, а двох інквізиторів у сірому — його підлеглих.
— Еліна з північної вулиці? — один тримав сувій з печаткою.
— Так, — відповіла вона рівно, хоча в грудях защеміло.
— Тебе викликають на допит.
Вони не дали їй часу на запитання. Шлях до управи знову здався вічністю. Кожен погляд перехожих, кожне шепотіння за спиною — все різало по нервах.
Вели її не до знайомої кімнати, а до великої зали з високими свічками й різьбленим троном посередині. Там сидів сивий чоловік у темно-червоному плащі — Верховний інквізитор Лерент. Його холодний погляд ковзнув по ній, наче по вже винесеному вироку.
— Кажуть, ти лікувала хлопчика з ковальської вулиці, — почав він. — А тепер він і його батько живі, тоді як інші… вмирають. Цікаво, чому?
Еліна відчула, як у залі стає душно.
— Я робила лише те, що могла, щоб врятувати життя.
— Або щоб забрати його, коли захочеш? — його голос був тихим, але в ньому бриніло звинувачення. — Мандрагора, полин… заборонені трави.
Вона вже хотіла відповісти, коли двері зали розчинилися. Увійшов Ріан. Його кроки відбивалися луною, і він навіть не спробував приховати роздратування.
— Я вже допитував її, — різко сказав він. — Немає доказів, що вона причетна до смертей.
— Докази знайдуться, — спокійно відповів Лерент. — Якщо хтось добре пошукає.
Між ними промайнув погляд, у якому було більше, ніж просто робоча суперечка. Ріан стояв так, щоб опинитися між нею і троном.
— Я сам проведу розслідування, — його голос був крицевим. — І якщо вона винна — я приведу її сюди власноруч.
Лерент повільно кивнув.
— Тиждень, Ріане. Якщо за цей час не буде доказів її невинності… вона піде на вогнище.
Коли вони вийшли в коридор, вона зупинилася.
— Ти захищав мене… чому?
Він глянув на неї так, що їй стало важко дихати.
— Бо якщо хтось і має право винести тобі вирок — то тільки я.
Їхній шлях до виходу був тихим. Лише біля дверей він додав:
— Тримайся подалі від ринку. Ходить хтось, хто хоче, щоб тебе бачили біля кожного хворого.
Вона зрозуміла, що це пастка. Але ще більше — що тепер вона пов’язана з ним набагато міцніше, ніж хотіла.