Сумнів

Розділ 4
Ніч була тиха, неприродно тиха для міста, яке зазвичай жило навіть після заходу сонця. Еліна сиділа біля вогню, слухаючи потріскування поліна, коли хтось тихо постукав у двері.
Вона насторожилася — ніхто сюди не приходив без потреби. Відсунувши засув, вона побачила його.
Ріан стояв у темряві, без плаща, з розпатланим волоссям, наче йшов поспіхом. У руці він тримав шкіряний мішечок, а в погляді було щось інше, ніж під час їхніх зустрічей на вулиці чи в залі допитів.
— Можна зайти? — його голос був низьким, але без звичного наказового відтінку.
Вона мовчки відступила, впустивши його всередину.
Він пройшов до столу, кинув мішечок на стіл. Усередині щось тихо дзенькнуло.
— Це… для тебе.
Еліна обережно розв’язала зав’язки й побачила кілька скляних баночок — зілля, що зупиняло кров, і рідкісний корінь, який рос у горах далеко звідси.
— Чому? — спитала вона, дивлячись на нього.
Він трохи відвернувся, ніби не хотів, щоб вона бачила його обличчя.
— Бо вчора я зрозумів… не все так, як я вчив. Я бачив, як ти лікувала того хлопчика. І я не можу це викреслити з пам’яті.
Вона посміхнулася гірко.
— Тобі легше повірити, що я відьма, ніж те, що я можу бути просто людиною з даром?
Він наблизився, і відстань між ними скоротилася до кількох кроків.
— Мені важко повірити, що люди з таким даром не користуються ним для зла.
— А ти? — тихо запитала вона. — У тебе є сила судити й страчувати. І ти користуєшся нею для добра?
Він завмер, дивлячись їй прямо в очі. Тиша між ними була напруженою, майже відчутною на дотик.
— Я… намагаюся, — сказав він після паузи. — Але вчора ти змусила мене сумніватися в тому, що я знав усе життя.
Еліна зробила крок ближче. Їхні погляди зустрілися.
— Сумнів — це не слабкість, Ріане. Це шанс побачити правду.
Він нахилився, але не торкнувся її. Його подих ковзнув по її щоках, і вона відчула, як серце б’ється в скронях.
— Якщо правда в тому, що ти… — він не договорив, наче боявся вимовити слово «відьма». — …тоді я перший, хто повинен тебе знищити.
— А якщо правда в тому, що я можу врятувати тебе? — відповіла вона тихо.
Він відступив, наче раптом усвідомив, наскільки близько вони стояли.
— Я ще не вирішив, хто з нас більша небезпека для іншого.
Він узяв свій плащ і вийшов у ніч, залишивши її біля вогню з думкою, що їхній наступний крок може змінити не лише їх двох, а й усе місто.