Кров на снігу

Розділ 3. 
Дощ нарешті скінчився, але вночі вдарив мороз, і вулиці вкрило тонкою кіркою льоду. Еліна крокувала до дому старої Марти — єдиної людини в цьому місті, яка знала, ким вона є насправді.
Стара лежала хвора вже тиждень, і Еліна щоночі носила їй відвари та заклинання для полегшення болю. Вона розуміла, що ризикує — після вчорашньої зустрічі з інквізитором їй треба було б зникнути з міста, але щось утримувало її. Можливо, це було впертість, а можливо — бажання перевірити, чи справді він «стежить».
Та сьогодні все пішло інакше. Коли вона завернула у провулок, почула крики. Двоє чоловіків тягли когось із конюшні, а на снігу тягнувся кривавий слід.
Вона кинулася ближче — це був хлопчик років десяти, з розбитою головою. Його обличчя було бліде, губи синіли.
— Відступіть, — сказала вона твердо, але ті лише зиркнули на неї, зневажливо кривлячи губи.
— Це син коваля, — буркнув один. — На нього впала балка. Лікаря нема, поїхав у сусіднє місто.
Еліна присіла поруч із дитиною, торкаючись його скроні. Вона відчула, як пульс зникає. Їй залишалися лічені хвилини, щоб врятувати його.
— Відійдіть, — повторила вона, і цього разу в голосі з’явилася сталь.
Вона вже тягнулася до кошика, щоб дістати мандрагору й полин, коли за спиною почулися важкі кроки. Серце зупинилося.
— Не рухайся, — знайомий голос розрізав повітря.
Вона обернулася — і побачила Ріана. Його плащ був розстібнутий, меч висів на боці, а в руках він тримав рукавичку, наче щойно зняв її, щоб діяти швидше. Погляд його був спрямований прямо на неї.
— Що ти робиш? — тихо запитав він.
— Якщо я нічого не зроблю, він помре, — відповіла вона, і вперше її голос зламався.
Він підійшов ближче, поглянув на дитину й потім знову на неї. У його очах майнула боротьба.
— Ти знаєш, що використання… цього, — він кинув погляд на її кошик, — зробить тебе винною.
— І ти дозволиш йому померти? — вона зустріла його погляд, не відводячи очей.
Мить тягнулася вічністю. Потім він повільно кивнув.
— Роби. Але якщо хтось спитає… я цього не бачив.
Вона вперше дозволила собі вдихнути вільно.
Схилившись над хлопчиком, вона швидко розтерла корінь мандрагори, змішала з полином і шепнула слова, яких не чула жодна людина в місті. Повітря навколо ніби потяжчало, і холод відступив. Хлопчик здригнувся, розплющив очі й тихо застогнав.
Ріан дивився на неї мовчки. Не як суддя — як чоловік, який щойно побачив щось, у що не вірив.
— Ти врятувала йому життя… і підписала собі вирок, — нарешті промовив він.
Вона підвелася, витираючи руки від трав.
— А може, я врятувала і твою душу.
Він нічого не відповів. Лише відвернувся й повів їх обох з провулка, немов охоронець, а не кат.