Тінь допиту

Розділ 2
Вони йшли мовчки. Дощ стих, але вулиці залишалися темними й слизькими. Кожен звук — брязкіт його шпор, шурхіт плаща, навіть її власне дихання — здавався занадто гучним.
Еліна помічала, як погляди випадкових перехожих зупинялись на них і швидко ковзали далі. Кожен у місті знав: якщо тебе веде інквізитор, краще не запам’ятовувати обличчя.
Вона спробувала заговорити, щоб розрядити тишу:
— Я не робила нічого злого.
— Це вирішу не ти, — сухо відповів він.
Його слова були, як лезо ножа, але не різали — лише нагадували, що воно піднесене до горла.
Він привів її до кам’яної будівлі з вузькими вікнами, крізь які не пробивався світло. Усередині пахло воском, старими книгами й чимось гірким, наче спаленими травами.
Він відчинив важкі двері однієї з кімнат, і вона опинилася в просторі з довгим столом та двома стільцями. На стіні висів хрест, поруч — мотузки та металеві інструменти, призначення яких вона не хотіла знати.
— Сідай, — наказав він.
Еліна обережно сіла, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя.
Він зняв плащ, залишившись у темній сорочці, яка підкреслювала його плечі. Рухи були повільними, але кожен — продуманий. Він не поспішав. Не він, той, хто завжди має час, бо інші не знають, скільки їм лишилося.
— Розкажи, звідки в тебе мандрагора, — його голос був рівний, але очі пильно вивчали її кожен подих.
— Я… купила її в мандрівного торговця. Він сказав, що це допомагає від безсоння.
— Безсоння? — його брови ледь помітно піднялися. — Дивний засіб для того, хто не боїться темряви.
Він пройшовся кімнатою, зупинившись за її спиною.
— Знаєш, що трапляється з тими, кого ловлять із мандрагорою?
— Їх… звинувачують у чаклунстві, — тихо вимовила вона.
— Саме так, — його голос став майже шепотом біля її вуха. — Але я не завжди страчую тих, кого ловлю.
Вона різко повернула голову, зустрівши його погляд.
— Чому?
— Бо іноді цікаво подивитися, що вони зроблять, коли їх відпустять, — він примружився. — І чи повернуться до того, від чого їх рятували.
Він зробив кілька кроків уперед, але потім знову зупинився.
— Я дам тобі шанс, Еліно. Але пам’ятай: я стежу за тобою.
Він підняв кошик, повернув їй і відчинив двері.
— Іди.
Вона вийшла на вулицю, а дощ знову почав лити, немов хотів змити з неї сліди цієї зустрічі. Але замість полегшення, в грудях оселилося відчуття, що тепер він не просто її переслідує — він впустив її у свою гру.