Запах полину

Розділ 1
Дощ лив третю добу, змиваючи з вулиць бруд і кров, але місто все одно залишалося темним. Еліна йшла кам’яною мостовою, ховаючи обличчя під каптуром, і відчувала, як сирість пробирає до кісток. На ринку було порожньо — тільки кілька торговців знову виклали мішечки з крупами та риби, які пахли гниллю.
Її кроки були швидкими, але серце билося ще швидше. У кошику під накидкою лежали сушений полин і корінь мандрагори. Дві жмені — та для звичайного селянина цього було б нічого, але для інквізиції — доказ злочину.
Вона чула, що інквізитор Ріан прибув у місто вчора. Чоловік, якого боялися навіть жорстокі судді, тепер міг ходити цими вулицями будь-якої хвилини.
Еліна не встигла звернути у провулок, коли почула позаду чіткий звук кроків. Вони не були поспішними, але кожен — відміряний, впевнений. Вона прискорила ходу.
— Стояти, — пролунало позаду.
Голос був низьким, але не крикливим. Він пройшов крізь неї, як холодна вода. Еліна зупинилася, відчуваючи, як спина вкривається мурахами.
Вона повільно обернулася — і побачила його. Високий, у чорному плащі з важким каптуром, який він не опустив навіть у дощ. Темне волосся вибивалося з-під тканини, а погляд… Погляд, який ковзнув по ній так, ніби він уже знав кожну її таємницю.
— Що несеш? — його очі вперлися в кошик.
— Їжу, — відповіла вона спокійно, хоча всередині все стискалося.
Він зробив крок ближче. Дощ стікав по його плащі, але він не звертав на це уваги. Його постава була такою рівною, наче він сам був частиною цього суворого кам’яного міста.
— Можна глянути? — він не питав, він стверджував.
Еліна опустила кошик нижче, намагаючись прикрити його краєм накидки.
— Це лише полин… для настою від лихоманки.
Він нахилився, торкнувся пальцями стебел. Їхні погляди зустрілися. У його очах не було гніву, лише небезпечна зацікавленість.
— Полин… і мандрагора, — тихо сказав він, наче пробуючи слова на смак. — Дивний вибір для лікування лихоманки.
Вона відчула, як серце пропустило удар.
— Ви… розбираєтесь у травах?
— У багатьох речах, — його голос став ще нижчим. — Іноді цього вистачає, щоб врятувати життя. А іноді — щоб його відібрати.
Він випрямився, але не відпускав її погляду.
— Як тебе звати?
— Еліна, — відповіла вона, розуміючи, що брехати не можна.
Він кивнув, запам’ятовуючи.
— Ходімо.
— Куди? — вона мимоволі зробила крок назад.
— Туди, де я зможу вирішити, чи ти знахарка… чи відьма.
Її горло пересохло, але вона зробила те, що мала: підняла голову, ніби й справді не боялася.
Вона знала — ця зустріч змінить усе.