Епілог

"Історії ніколи не закінчуються. Вони лише знаходять новий початок." 

Майкл Каннінгем

Все скінчилося.

Коли тиша остаточно запанувала над багатостраждальною ущелиною, коли останні білі кульки з ліками, які несли з собою загибель для мутантів, що вже давно перестали бути людьми, впали на її дно, коли туман в ній почав розвіюватися, а світло почало пробиватися крізь морок минулого, вони нарешті змогли дозволити собі видихнути.

Олексій з сестрами та батьком, Тетяна, Вова, Андрій з Тохою, троє вцілілих бійців - всі вони стояли на краю ущелини, вдивляючись в картину, яка вимальовувалася перед їхніми очима наче виринаючи з туману. Як виявилось, лабораторний комплекс був значно більшим, ніж їм здалося під час вилазки в те пекло, яким раніше було дно ущелини - ще чотири сірі корпуси, як дві краплі води схожі на той, який вони відвідали, виднілися за рідкою рощею химерно покручених чорних дерев. А ще далі височіла величезна параболічна антена і ще якась вежа незрозумілого призначення, оточена приземистими бетонними спорудами. 

“Цікаво…” - пробурмотіла Анастасія, відриваючись від бінокля - “треба туди ще раз прогулятися - глянути чи не залишилось там чогось корисного. Може побудемо тут ще пару тижнів, і все добряче роздивимось?”

“А як же мама?” - раптом згадала Ірина, хапаючи Олексія за руку. Її голос тремтів, хоч вона намагалася цього не показувати.

Батько подивився на них спокійними, теплими очима.

“Ми підемо до неї прямо зараз.”

Анастасія залишилася, щоб перевірити, чи не можна ще чимось поживитися серед будівель, що тепер вже не таїли в собі смертельної небезпеки. Їй треба було оцінити ситуацію, і якщо в ущелині дійсно залишилось щось цікаве,  викликати підмогу і дочекатися прибуття додаткових конвертопланів аби вивезти знахідки. Тоха, Андрій та Вова залишилися разом з нею. Їхні очі блищали, в передчутті пригоди. Вони почувалися як шукачі скарбів й нізащо б не прогавили такої нагоди.

Тетяна, Олексій, Ірина та батько взялися за руки. Одна мить  - і простір навколо них якось невловимо змінився. Вони зробили крок вперед - і опинилися у вітальні виділеного їм житлового приміщення в бункері фонду.

За столом сиділа мати. Вона неквапливо пила каву, заглибившись у себе й задумливо дивлячись у простір перед собою. Почувши шурхіт одягу, вона здригнулася і озирнулася.

Мить - довга, мов вічність.

Чашка вислизнула з її рук, кава розлилася темною калюжею й почала стікати на підлогу.

Очі, ще мить тому повні невеселих думок, втоми й порожнечі, наповнилися сльозами. Її губи тремтіли, але не могли вимовити жодного слова.

І раптом вона рвонулася вперед, притискаючи дітей і чоловіка до себе. Вони стояли так кілька хвилин, мовчки, просто відчуваючи одне одного. Відчуваючи себе частиною одного пазлу. Відчуваючи себе сім’єю.

Мурчик, який якимось незбагненним чином теж опинився тут, і вже певний час робив вигляд, що був тут завжди, і просто дрімав на столі, підняв голову, потягнувся, стрибнув на підлогу, і голосно нявкнув.

Ірина нахилилася, взяла кота на руки, притисла до себе. Він задоволено замуркотів, наче завівся маленький трактор.

Батько обережно погладив дружину по голові.

“Пробач мені. За всі ці роки. За все, що тобі довелося пережити. За те, що мене ніколи не було поруч. Я був винен тобі, але тепер… Тепер усе буде добре. Назавжди. Я обіцяю.”

Мати схлипнула й, усміхаючись крізь сльози, ще міцніше обняла його. Попереду на них чекало життя. Довге. Щасливе. Разом.

***

Минув тиждень. Вони повернулися до міста. 

Полтава зустріла їх теплом. Вулиці, які ще зовсім недавно нагадували поле бою, тепер знову стали рідними й затишними. Люди прибирали місто, ремонтували будинки, відновлювали свою роботу магазини й кав’ярні. Здавалося, що саме місто, мов живий організм, оговталося після жахливої хвороби, і тепер розквітало, ставало красивішим, ніж будь коли, прагнуло оточити своїх мешканців теплом і турботою.

Погода знову зробила дивний викрутас. Небо над містом було чисте, а сонце палало, немов вирішило подарувати людству нескінченне літо. 

І не тільки це дивне літо дивувало й дарувало надію. Нарешті у світі запанували мир і спокій. Світові лідери, - і ті, що вціліли, й новообрані - врешті-решт почали поводитися адекватно. Вперше за багато років вони полишили думки про війни, ресурси та наживу, й почали думати про майбутнє. Почали говорити про співпрацю, об’єднання, про єдине людство без кордонів. Схоже, всі нарешті почали розуміти (принаймні хотілося б у це вірити), що найкращою стратегією буде забути про розбіжності та суперечки, і почати просто жити, разом будувати своє спільне майбутнє. Все частіше лунали пропозиції стосовно створення єдиної світової держави, хоч до цього ще, звісно, було дуже й дуже далеко. Але сам факт появи таких ідей та їх обговорення на міждержавному рівні був обнадійливим. 

Зникла “Свята сила”. Розчинилася в темряві, яка її породила. Хотілося вірити, що назавжди. Здавалося, що вона ніколи й не існувала. Все повернулося до життя, і врешті змінилося на краще. Все, що колись здавалося безнадійним, знову ожило.

***