Глава 10. Спуск

"Найнебезпечніші істоти - це ті, що колись були нами."

 Стівен Кінг.

Ущелина зустріла їх важким мовчанням. Шар туману був досить тонким, але повітря під ним було насичене гіркуватим пилом, смак якого, здавалось, відчувався навіть крізь фільтри масок, а світло ліхтарів відбивалося від дрібних часточок, що висіли в повітрі, немов примари минулого. Було темно і страшно. Вони спускалися гвинтовими сходами, що йшли паралельно до вантажного ліфта, який вони так і не змогли змусити зрушити з місця. Спускалися повільно, один за одним, з кожним кроком відчуваючи, як безодня під ними поглинає залишки світла й надії. Час від часу з заздрістю поглядали на “мантикор”, які з легкістю чіпляючись своїми лапами за найменші виступи на скелях, спускалися по обидва боки від сходів. Літаючі дрони теж супроводжували їх до нижнього краю шару туману, але потім раптом повернулися нагору.

Всі були одягнуті у важкі скафандри біозахисту, знайдені в одній з бетонних веж - старі, брудні, подряпані, але все ще надійні. На лівому плечі кожного скафандру був зображений прапор СРСР. “Скільки ж їм років?” - подумав Олексій, а потім вирішив про це не думати, бо зараз саме від цих бляшанок залежало їхнє здоров’я.  А може - навіть і  життя.

Раптом сходи закінчилися невеличкою бетонною площадкою, що притулилася до великого - десь метрів зо три в діаметрі - отвору в скелястій стіні ущелини. Переглянувшись, вони збільшили яскравість ліхтарів і ступили всередину бетонного коридора, який здавався нескінченним. Їхні кроки луною розходилися підземним простором, і цей звук здавався неприродно гучним у похмурій тиші.

“Дихати можна?” - Тоха торкнувся гермошолома, наче хотів його зняти.

“Повітря тут…” - Олексій глянув на датчики, - “...в принципі, не надто забруднене, але краще не ризикувати”.

Коридор спускався вниз під відчутним кутом, тож рухалися вони у правильному напрямку. Глибше, ще глибше… Нарешті - зала, схожа на передпокій, з якимись запиленими ящиками попід стінами, і… вихід! Вони досягли дна ущелини, де серед грубих уламків скель виднілися залишки бетонних споруд. Колись тут було містечко науковців та великий дослідницький комплекс. Тепер це були руїни - розбиті вікна, перекинуті вантажівки, уламки бетону з хижими пучками арматури, що стирчала під неймовірними кутами, чорні плями горілих стін.

Андрій підійшов до одного з бетонних корпусів, який начебто зберігся краще, і відкинувши кілька уламків та витерши пил зі стіни біля на диво міцних на вигляд металевих дверей, знайшов панель керування, що ховалася у невеличкому металевому коробі.

“Надії на це мало, але може, тут ще є живлення…” - пробурмотів він і різко смикнув рубильник.

Почувся виразний електричний тріск. І раптом металеві двері ковзнули вбік і зникли у товщі стіни, а у темряві за ними замерехтіли лампи денного світла - слабкі, тремтливі, як зірки, що от-от згаснуть.

Це слабке та мерехтливе світло відкрило перед ними жахливу картину. Стіни були вкриті темними плямами підозрілого вигляду - цвіллю чи чимось значно гіршим. Підлога рябіла залишками техніки: обгорілими комп’ютерами, розбитим лабораторним обладнанням - уламками колб, пробірок та ще Бог знає яких ємностей, деякі з яких ще й світилися тьмяним отруйно-зеленим кольором.

“О Боже…” - прошепотіла Анастасія, озираючись довкола.

Вони пройшли далі коридором повз числені кімнати - з похиленими металевими шафами з обвислими відчиненими дверцятами, брудними столами з обривками документів, дошками на стінах з рештками хімічних та математичних формул, і залишками колись стерильного лабораторного обладнання. В кінці коридору їх зустріли двері - важкі, сталеві, з потьмянілим логотипом дослідницького центру, чільне місце в якому посідала п’ятикутна зірка з серпом і молотом посередині.

Олексій торкнувся їх, відмітивши щілину між одвірком та дверима.

“Відчинено…”

Але відчинити цю важку металеву конструкцію, ще й - за відчуттями - заповнену всередині бетоном, виявилось непросто. Знадобились зусилля одразу чотирьох бійців аби врешті решт відхилити цього монстра в бік. Схоже, раніше ці двері відчинялись і зачинялись за допомогою електроприводу, який зараз не працював. За дверима відкрилася величезна зала, кінець якої губився десь у темряві. В її центрі стояли нескінченні ряди двометрових колб, заповнених мутною рідиною. Чимало з них були розбиті. Але розбиті не ззовні. Зсередини.

Тоха зробив кілька кроків уперед і, відчистивши рукою шар пилу на одній з вцілілих колб, вдивився в її темний вміст.

І раптом щось у мутній рідині ворухнулося. Тоха наблизив шолом до колби - зі скла на нього дивилася потворна тінь.

Тоха скрикнув, відсахнувся, перечепився через якусь трубу, і мало не впав на підлогу.

“Тут щось живе!”

Олексій наблизився і теж заглянув до колби. Його зіниці розширилися від жаху.

“Це… Це не може бути правдою…” Те, що дивилося на них з колби, було схоже на Чужого з однойменного фільму! Не один в один, але дуже, дуже схоже!

Всі застигли у моторошному мовчанні. Чужі силуети у колбах, розбите обладнання, темні плями на стінах, уламки скла, непрацюючі (мабуть) відеокамери під стелею. Це місце було не просто покинуте - воно було знищене.

“Вони тут… вирощували щось чи когось…” - пробурмотіла Анастасія.