Глава 9. Крапки над "і"

"Істина рідко буває чистою і ніколи не буває простою." 

Оскар Вайлд

“Тату… Це дійсно ти? Як ти тут опинився?” - голос Олексія затремтів. Він зрозумів усе ще тільки побачивши емблеми на кунгах, але все ще не вірив власним очам.

Чоловік, який стояв перед ним, був знайомий і водночас чужий. Високий, з сивиною у скронях, але з твердим, гострим поглядом. Ще молодий, але в його очах ховалися таємниці років, ба навіть  десятиліть мандрів. Десятиліть, які він, здається, провів не в цьому світі.

“Так, це я… Але я - не зовсім той, про кого ти подумав”, - чоловік зробив крок уперед. - “Фактично я батько тільки Ірини, але про вас двох я дізнався від свого двійника з іншої реальності”.

Олексій і Анастасія здивовано перезирнулися.

“Він залишив мені свій щоденник. Точніше - дуже детальний опис всього свого життя. Коли я вперше натрапив на нього, я подумав, що це випадковість, але тепер знаю, що жодних випадковостей не буває. Я читав його ще підлітком, і саме це визначило мій життєвий шлях”.

Чоловік поглянув на кожного з них уважним, проникливим поглядом.

“Саме тому я обрав фізику і пішов навчатися до університету. Саме тому я занурився в не надто традиційну науку. Саме тому я почав шукати, а коли знайшов - досліджувати диски… Завдяки його вказівкам я став тим, ким я є. Тим, ким я мав стати”.

Олексій не знав, що сказати.

“Я знаю все про тебе, Анастасіє, і про тебе, Олексію. Знаю, що ти не мій син у буквальному сенсі… Але всі ви - мої діти. Якими б дивними не були обставини, ви - частина мене. Нам судилося тут бути. Тож дозвольте мені пояснити, чому ми тут, і що саме ми маємо зробити”.

Він зробив паузу, неначе перевіряючи, чи готові вони почути те, що мало пролунати.

“Ви вже знаєте, що в цій ущелині знаходиться таємний лабораторний комплекс. Колись тут розташовувався Федеральний центр епідеміологічних досліджень. Саме тут рашисти працювали над біологічною зброєю, яка мала б стати "зброєю останнього шансу". Дуже шкода, що ця зброя потрапила не до тих рук і вийшла з-під контролю, але це було очікувано - до цього все йшло вже давно. Головне - що тут є ліки від неї!” 

Його слова зависли в повітрі, важким вантажем осідаючи в головах присутніх.

“Тобто… це правда - ліки є, і ми зможемо все виправити?” - голос Анастасії був майже шепотом. Незважаючи на удавану впевненість, вона й сама не вірила, що їм вдасться знайти тут щось корисне. В цю подорож вона вирушила тільки для того, аби не дорікати собі потім за бездіяльність. Тільки аби не сидіти, склавши руки… 

Чоловік кивнув.

“Так. Навіть ота вакцина, яку розповсюдили як порятунок… вона теж родом звідси, і насправді не є вакциною. Це модифікований штам чорного грипу. Його знайшли на місці падіння Тунгуського метеориту й десятиліттями досліджували. Про методи дослідження я навіть говорити не буду - жертвами експериментів стали сотні і тисячі жителів сибірських селищ. Але головне дослідники виявили - цей вірус виявився просто ідеальним - він вбиває всі інші хвороби, залишаючи тільки себе. Це була ще одна зброя, яку рашисти тримали в глибокому резерві на випадок тотальної війни”.

Олексій стиснув кулаки.

“То це все було сплановано? І той теракт, з якого почалась пандемія, і поширення цієї “вакцини”... Саме її поширення й було остаточною метою? Але як саме ті “святоші” змогли отримати доступ до цих лабораторій?”

“Як саме все це сталося, я не знаю”, - чоловік похитав головою. - “Але знаю одне: тут, у цій ущелині, є ліки. Я… певним чином причетний до цих досліджень. І це не чергова вакцина - це справжні ліки, створені як запобіжний механізм. А ще - засоби їх доставки. І ми мусимо все це знайти”.

Анастасія вдивлялася в нього, немов намагаючись розгадати таємницю його існування.

“Але як ти тут опинився? І де ти був усі ці роки?”

Чоловік посміхнувся і непевно повів плечима.

“Я теж був у Н-ську. В цій реальності. Як і твій батько, Олексію, я досліджував диски. Я теж досліджував темряву. І в процесі я багато чого зрозумів, і багато чому навчився”.

Він легко повів правою рукою, і раптом поруч з ним у повітрі почало щось виблискувати, неначе саме повітря закручувалося в спіраль. За секунду перед ними відкрився портал, одразу ж за яким Олексій побачив… свою спину. Він озирнувся, і побачив інший бік порталу, і знову ж себе самого. Це було дивно, і якось зовсім неправильно…

“Ти думав, сину, що ти один такий? Що тільки ти можеш відкривати портали в інші місця, часи чи світи?” - його голос був спокійним, майже жартівливим. - “Я теж це вмію”.

Він поглянув на своїх людей.

“Ми всі це вміємо. Ми з колегами відкрили "Велику дорогу". Чув про таку коли читав про Святу Інквізицію? Це дорога між світами, яку вперше відкрили ще в середньовіччі. І це казки! Саме звідти прийшли усі ті, з ким люди боролися в "темні часи" - вампіри, перевертні, вся інша нечисть. Всі вони - мешканці інших світів, інших реальностей чи рівнів реальності.”

Він закотив рукав, і всі побачили дивне металізоване татуювання у формі чудернацького браслету на його правому передпліччі.

“Аби відкрити портал мені не потрібно виконувати якісь дивні послідовності дій, я винайшов прилад,  який може це робити. Ось що дає нам цю силу. Це "Печатка мандрівника". Вона дозволяє нам прокладати шляхи в будь-який час, у будь-яке місце, у будь-який світ - куди завгодно. Головне - уявити, в усіх деталях намалювати у себе в голові те місце, куди ти хочеш потрапити, відчути його. До речі, не всі світи, куди можна потрапити таким чином, існували до того, як ми їх собі уявили - ми з тобою, сину, свого роду, творці, деміурги…”