Глава 4. Захід сонця

“Коли заходить сонце, страх виходить на полювання" 

Стівен Кінг

Місто виглядало мертвим. Захід сонця забарвлював небо в багряні тони, і ця картина здавалася моторошною - наче світ повільно, але невідворотно занурювався в кров. Вулиці, які ще недавно були наповнені метушнею звичайного життя, а тепер пусті, брудні і похмурі, здавалися шляхом у пастку, дорогою в один кінець. Розбиті вітрини магазинів, покинуті розкурочені чи спалені автомобілі, поліетиленові пакети та обривки паперу, які вітер гнав вздовж дороги. А мертва тиша, що панувала навколо, лякала більше, ніж будь-який шум. Кожен крок породжував гучне відлуння, і більше спокій вмираючого міста не турбував жоден звук - гул двигунів, гавкіт собак, звуки музики, розмов, а тим більше сміх - все це залишилось тільки у спогадах, які тепер здавались снами, чимось нереальним. Чимось, чого не могло існувати у цьому новому похмурому і ворожому світі.

Тоха і Андрій рухалися швидко, але не надто, і дуже обережно, намагаючись не привертати уваги можливих спостерігачів. Вова, озброєний всім, що вони могли назбирати, залишився охороняти гуртожиток - після останніх новин про те, що фанатики «Святої Сили» все активніше вдираються в будинки, вони не могли ризикувати залишати свій притулок без захисту. Друзі воліли б взагалі нікуди не йти, але Олексій з Тетяною вже другий день не виходили на зв'язок, і це їх насторожило. Інтернет у місті то з'являвся, то зникав, але інтуїція підказувала - щось не так, щось сталося. 

“Погане місце”, - тихо промовив Андрій, стискаючи в руці обріз, розглядаючи зображення яблука, пронизаного хрестом, грубо намальоване на стіні будинку. - “Відчуваєш? Тут щось є.”

“Відчуваю. Але ми не можемо повернутися.”

Вони звернули до вузького провулку, і тут все пішло не за планом. Спочатку це було неясне відчуття, що хтось спостерігає за ними, потім - шурхіт, відлуння кроків, і нарешті - силуети в сутінках. Троє молодиків середньої статури. Очі в них були чорні, обличчя - безвиразні, одяг - чорний і брудний. Вони трималися якось дивно, нахилившись вперед і повертаючи голови то в один бік, то в інший. Це виглядало кумедно і страшно водночас, а ще - якось не по-людськи, дуже механічно -  наче антени локаторів обертались, скануючи все навколо.

“Чорт…” - Тоха стиснув кулаки. - “Нас помітили”.

“Бігом!”

Вони рвонули вперед, але вакциновані вже навелися на ціль, і кинулися за ними, підбадьорюючи один одного гортанними вигуками та якимось дивним гарчанням. Найгірше було навіть не це, а те, що слідом за ними йшов проповідник. На відміну від своєї пастви, він не біг, а спокійно йшов позаду. Раптом він підняв руку, і навколо запанувала моторошна тиша. Хвиля страху прокотилася вулицею. Тоха не міг зрозуміти, що саме сталося - чи це був інфразвук, чи якесь інше випромінювання чи технологія, але раптом ноги стали ватними, біль пронизала скроні, а серце несамовито закалатало в грудях, і на мить здалося, що вони приречені. Хлопець зупинився, похитнувся і впав на одне коліно. В голові паморочилося, з лівого вуха потекла цівка крові.

“Вставай!” - Андрій, що випередив друга, озирнувся, повернувся, і смикнув його за руку. - “Біжимо!” Виглядав він теж не дуже, але тримався.

Проповідник знову підняв руку, і на його долоні спалахнула маленька кулька блакитно-зеленуватого світла. Вона росла. Одна мить - і він метнув її в їхній бік.

“Граната!” - закричав Андрій, хапаючи Тоху за руку й тягнучи його за ріг будинку. За рогом блиснуло блакитним, гучно бабахнуло, розчаровано завили вакциновані…

“Це була не граната… Я бачив - це був… файрбол!?” - заперечив Тоха, ледве переводячи подих. - “Що це за чортівня? Вони що, якісь чаклуни?”

Вони більше не говорили - просто мчали дворами, доки нарешті не досягли квартири Олексія й Тетяни. Двері відчинилися одразу, як тільки вони постукали. Тоха моментально зачинив замок і просто сповз по стіні, не в силах більше стояти. Тетяна виглядала стривоженою, Олексій був блідий.

“Ми вас не чекали”, - видихнув він. - “Здається, у вас проблеми.”

“Та й не кажи - не те слово”…

Поки вони вдивлялися в екранчик домофону, перевіряючи, чи ніхто не прийшов за ними, Олексій почув звук вхідного відеовиклику і підійшов до комп’ютера. Відеозв'язок запрацював не одразу, але вже за мить на екрані з’явилася Анастасія. Тетяна підійшла і сперлася на спинку крісла Олексія, друзі теж підійшли ближче.

“Привіт! Ти де?”  - запитав Олексій. - “Що відбувається?”

“Я в безпеці, у нас на базі. Поки що в безпеці, - її голос звучав швидко й відривчасто, відео час від часу завмирало, звук переривася. - “Слухайте, про вірус… Він не природного походження. Ми це знали з самого початку. Джерело знаходиться… Алтай... там, де колись був бункер Путлера ...лабораторії. Чорна пляма на карті. Ви розумієте?”

“Чорт…” - Олексій закрив очі, згадавши карту ерефії, яка розвернулася перед ним в тій печері в Н-ську.” – “Це все… це ще можна якось зупинити?”

“Слухайте, ще один момент вакцина від «ФармКорпс» - це не порятунок. Думаю, вже всі це зрозуміли. Ми розробляли свою вакцину, і майже впорались - залишились лише клінічні випробування, але уряд обрав їхню. Ми думаємо, це змова. Пастка… Не дозволяйте себе вакцинувати!”

На кілька секунд зображення змінилося написом “З’єднання з сервером втрачене”, але потім все ж таки зв’язок відновився. - ”… твої здібності?”