Розділ 20.

Натовп поступово почав розсіюватися, несучи новини поміж інших, немов бур'ян. Аргон допоміг нам з Устиною зайти до храму, заздалегідь потурбувавшись про охорону. Рада старійшин Афін була повідомлена в найменших деталях, тому зовні була виставлена варта, а до Олівії все більше приглядалися.

Устина сиділа на лаві, загорнута в ковдру. Вона була бліда, проте жива. Її подих рівний, погляд — зосереджений, надто ясний для людини, яка кілька годин тому дивилася смерті в очі.

— Я відчуваю… — сказала тендітна білявка, ніби прислухаючись до себе. — Ніби всередині з'явився другий пульс. Тихий, але постійний.

Я схвально кивнула, бо ще нещодавно сама вчилася жити з новою силою, що так несподівано увірвалася у моє тіло. Але зараз я відчувала себе не спустошеною, як очікувала, а навпаки. Сила не перетекла до Устини, а примножувалася всередині, розливаючись венами з новою потужністю.

Тепер я з легкістю могла відчути двох вартових за важкими дверима, розпізнавала їхню нудьгу від роботи на палючому сонці. Відчувала розпач і подив Устини, яка сиділа на лаві і спостерігала за тим, як спинилася кров від свіжої рани.

Щоб допомогти дівчині, мені потрібно було відгородитися від чужих думок. Я уявила, що мене огортає невидимий кокон, і присіла поруч із переляканою подругою, допомагаючи зцілити рану. Завдяки самопожертві Устини, я зараз була живою.

Але разом з тим я була зовсім розгубленою. Бо крізь нову силу, крізь тепло зцілення під пальцями, крізь усю цю неймовірну круговерть одного дня мене переслідувала одна-єдина думка, якій я не наважувалася дати ім'я. Аргон стояв кількох кроків від мене — і навіть не дивлячись у його бік, я знала це так само певно, як власне дихання.

— Олівіє, — Аргон зачинив двері зсередини, — справа отримала гучний резонанс. Веліуса шукає більше двох сотень найкращих воїнів. Їм допомагають усі мешканці міста. Гадаю, цього разу йому не втекти.

— А як бути з Селеною? Ця жінка не спиниться…, — я зробила паузу і перевела погляд на Устину.

Аргон розумів без слів, а от Устина, здавалося, лише ще більше почала вслухатися у нашу розмову.

— Устино, ти тепер також у великій небезпеці, — Аргон був серйозним, на його чолі проступила зморшка. Це свідчило лише про одне — у нього невтішні новини.

— Зараз найважливішим є організація вашої безпеки. За наказом старійшини, ти, Олівіє, будеш під особливим захистом. Ти для міста надто важлива і потрібна їм живою.

— Що це означає?

У цей час двері відчинилися, до храму увійшов Понтифік, за ним — сам правитель Афін, стратег Ілківіад. Останніми зайшли кілька архонтів, які входили до ради старійшин і радників, як Аргон, та місцевий ескулап.

Мої руки ще лежали на животі Устини, рана якої затягувалася на очах. Краєм ока, не відриваючись, помітила, що Аргон дав знак присутнім не заважати. Він став перед нами, немов відгороджуючи від усіх — тихо, без жодного слова, але з такою впевненістю, що мимоволі відчула, як щось тепле розлилося у грудях. Так він завжди робив. Просто ставав поруч і цього вистачало.

— Мені значно краще. Дякую тобі, — на очах Устини проступили сльози.

Я усміхнулася подрузі, до якої тепер відчувала лише вдячність. Хоч вона нічого й не казала, проте я розуміла, що ця подія матиме на неї кардинальний вплив. Дар, який отримала Устина, накладає певні зобов'язання.

— Олівіє, — ступив крок вперед Ілківіад, — від тепер ти під захистом Афін. Тобі від сьогодні належить жити в Афінах.

Він повідомив про своє розпорядження щодо передачі вілли одного з аристократів на потреби міста.

Я мовчки кивнула, розуміючи, що моя клітка закривається. Але Аргон одразу прийшов на мій захист.

— Сьогодні Олівії довелося пережити зустріч зі смертю. Ми вдячні за охорону. Для відновлення сил нам потрібен насамперед спокій.

— Щодо вас обох, Аргоне. Вам доведеться триматися якнайдалі від Олівії, принаймні для людей. Олівія тепер належить місту, вона символ і головна жриця храму. Відтепер її вчинки, дії, репутація також належить місту, — беземоційно сказав Понтифік.

Остання фраза, сказана релігійним главою, викликала беззастережний шок — і не тільки через вирок щодо мого майбутнього. «Триматися якнайдалі від Олівії». Саме ці слова болісно відгукнулися десь у глибині, куди я й сама намагалася не заглядати. Від мене наче відривали частину мене — ту справжню, яку важко було навіть назвати. Я не просила статків, грошей чи слави. Моє життя на околиці міста у простому будиночку мене цілком влаштовувало. Невже мені доведеться розпрощатися з усім, що мене оточувало — сусідами, подругою Калевією, невгамовним Персиком… і Аргоном.

Ця думка виявилася найважчою. Чомусь саме вона — остання в переліку, мовби я навмисно відсувала її на кінець — вдарила найболючіше. Я злякалася. Не стратега, не Понтифіка, не нового титулу, що мав прикувати мене до вілли на площі. Думка про те, що Аргона просто не буде поруч, лякала до смерті. Що не буде його голосу, його погляду, який завжди знаходив мене у натовпі раніше, ніж я встигала подумати про це. Тієї тихої впевненості, яку він давав одним лише своїм «я тут». Коли саме він перестав бути просто другом і став чимось, для чого я ще не мала слова? Не знаю. Але у тій думці — «Аргона не буде» — було значно більше болю, ніж мала б відчувати від думки про друга.

Я намагалася зібратися, щоб не показати свого розпачу. Поки уся увага перейшла до Устини, яка враз стала героєм, лікар оглянув її й відмітив, що рана гоїться напрочуд швидко. Аргон відвів мене вбік.

— У нас часу обмаль. Подумай над тим, що я тобі сказав. Ввечері я принесу тобі Персика і твої особисті речі.

— Я згодна, — впевнено відповіла, торкнувшись його руки.

Пальці затрималися довше, ніж потрібно для пристойності, але зараз це було єдиним сигналом для нас. Я відчула тепло його долоні й прибрала руку — але не так швидко, щоб він не помітив моєї нерішучості.

Одне знала напевне: вперше за день мені стало трохи легше дихати. І причиною тому був не новий дар, не благословення небес і не варта за дверима.