Розділ 19.

У той самий час Аргон різко підвів голову.

Його накрило хвилею — не болем, не страхом у звичному розумінні, а тією порожнечею, яка виникає лише тоді, коли зв’язок, незримий як тонка нитка, ось-ось обірветься назавжди. Щось всередині нього закричало раніше, ніж розум встиг це усвідомити. Він не дослухав останніх слів понтифіка — голоси радників розпливлися у беззмістовний гул, — і підвівся так різко, що крісло позаду нього з гуркотом упало на мозаїчну підлогу.

— Мені треба йти, — сказав твердо, і в цьому голосі не було місця для заперечень.

Вийшовши з будівлі радників, він одразу перейшов на біг. Серце тягнуло до Олівії з такою силою, наче саме життя вислизало з грудей і мчало вперед, проти його волі. Чуття безпомилково вело його — немов невидимі нитки, давніші за будь-яку клятву, тягнули крізь вулиці, повз здивовані обличчя перехожих, повз усе, що раптом стало неважливим. Він не відчував ні втоми, ні болю в легенях. Лише одну думку, що билася в скронях у такт кроків: лише б устигнути. Лише б вона дихала.

Коли Аргон увірвався у двір, навіть повітря було наповнене напругою — густе, нерухоме, наелектризоване тривогою настільки відчутно, що, здавалося, його можна було торкнутися рукою.

Першою він побачив Устину, що лежала на землі в калюжі крові. Серце на мить зупинилося — і відразу ж рвонулося далі, шукаючи ту, заради кого він біг. Біля Устини юрбився натовп; вона була бліда, але жива, дихання рівне, рана — закрита. Не загоєна звичайним способом, а запечатана, наче чиясь воля втрутилася в саму тканину часу.

Поруч лежала Олівія…

Усе в ньому завмерло.

Якусь частку секунди — найдовшу частку секунди в його існуванні — він не міг розрізнити, дихає вона чи ні. Страх, справжній, нелюдський, обпік його зсередини, поглинаючи здатність думати, рухатися, бути. А потім він побачив. Світло навколо неї спершу згасло — і це згасання вдарило його, як ніж, — та за мить спалахнуло знову, яскравіше, ніж будь-коли раніше. Тепер воно було густішим, теплішим, могутнішим — і в цьому світлі билося життя.

Вона жива.

— Що ти зробила… — прошепотів Аргон, пробираючись крізь людей так, наче вони були не більш ніж тінями на його шляху.

Він опустився на коліна й обійняв її — обережно, трепетно, ніби вона була зробленою з найтоншого скла, яке найменший необережний рух міг розколоти назавжди. Притиснув її до грудей, відчуваючи тепло її тіла крізь тканину одягу, тепло, яке ще секунду тому могло згаснути навіки. Це тепло було найкращим, що він відчував за останні століття свого існування — і водночас найстрашнішим, бо нагадувало, наскільки тонкою є межа між «є» і «було».

— Я віддала, — сказала вона тихо, і в її голосі вчувалася втома, але не жаль.

Аргон перевів погляд з Олівії, що дивилася на свої закривавлені руки, на Устину.

— Як це сталося?

Позаду чулися збентежені голоси — люди жваво переповідали побачене, перебиваючи одне одного, — але він чітко виокремив із загального шуму одне ім’я: «Веліус». Усе всередині нього стиснулося в холодний клубок гніву, який він примусив себе відкласти на потім. Зараз найважливішим було те, що Олівія не постраждала.

— Аргоне, — її голос був схвильованим, а погляд прикутий до Устини, — я б зробила це знову. Устина за мене заступилася, і єдиним порятунком для неї була сила вогню. Тому я віддала. І… не втратила.

Устина розплющила очі, у погляді яких з’явилася незвична глибина. В них блиснув відблиск — не полум’я, а віддзеркалення чогось більшого.

— Я… я відчуваю, — прошепотіла вона. — Ніби світ став гучнішим. Я знаю… я бачу.

Олівія подивилася на свої руки, які нещодавно віддавали усе, що мали. Тепер вони світилися сильніше, ніж раніше. Не тому, що сила повернулася. А тому, що прийняла її вчинок.

Такого не передбачали навіть небеса. Це було безпрецедентно.

Дар не зник. Він помножився. Не поділився — розкрився.

Аргон притиснув чоло до її волосся, не приховуючи більше нічого — ні полегшення, ні страху, який щойно відступив, ні тієї ніжності, якій не було імені у людській мові. Пальці обережно обіймали її плечі, стримуючи бажання тримати її ще міцніше, ще ближче, розчинитися в цьому теплі, яке вона навіть не підозрювала, наскільки добре йому знайоме. Якби вона лише знала, що під цим обличчям друга, під цим тілом, яке здавалося їй просто звичним і надійним, ховався той, хто колись був її ангелом — той, хто стільки разів безмовно охороняв її кроки, не маючи права назвати себе. Та навіть позбавлений імені, навіть прихований за маскою смертного, він зробить усе, щоб захистити її. Це не вимагало жодного дозволу небес.

— Вони благословили тебе, — сказав він хрипко. — За вибір. За жертву.

Він відчув запізнілий страх — липкий, ниючий, що повзе вглиб грудей. Уявлення, що він міг втратити її — назавжди, без шансу повернути, без шансу навіть проститися, — накрило з такою силою, що перехопило подих. Він, який бачив падіння царств і смерть цілих епох, ніколи ще не боявся так, як боявся втратити одну смертну дівчину, що навіть не знала, кого насправді тримає в обіймах.

— Ми не можемо залишатися тут, — сказав він уперше так тихо, щоб змогла почути лише Олівія. Це давно зріло у ньому, мов тиха, невідворотна буря. — Ти надто цінна. Надто небезпечна для тих, хто хоче володіти силою.

Олівія подивилася на нього — втомлено, але спокійно.

— Ти пропонуєш втечу?

— Я пропоную життя, — прошепотів він тихо на вухо, і в цих словах було більше правди, ніж вона могла собі уявити.

Тим часом гамір навколо поступово розсіювався. Частина перехожих кинулися на пошуки злочинця. Устина підвелася, ще хитаючись від шоку та отриманої нової сили, притримуючись за стіну. Її голос був тихим, але рівним.

— Я в боргу перед тобою, Олівіє. Не за силу. За життя.

Вона вперше сказала це без прихованого підтексту.

А Аргон лише міцніше тримав ту, заради якої готовий був ламати закони не одного світу — і мовчав про те, що, можливо, найбільший борг належав саме йому.