Розділ 18.

З самого ранку день не задався. Ще вдосвіта до будинку постукав молодий юнак, котрий приніс дивне повідомлення з Акрополя, яке було адресоване Аргону. Думка про те, що мені доведеться йти самій до Афін, чомусь викликала дивні відчуття. І справа була навіть не в безпеці чи потребі допомоги. Без Аргона я чомусь почувалася самотньою.

Ця думка вперше різонула глухо, тривожно, без пояснень — наче тінь майбутнього промайнула повз і зникла, перш ніж я встигла її розгледіти. Але державні справи не чекали. Понтифік наполіг на його присутності: суперечки між родами, напруга після обряду, страхи тих, хто вчора аплодував, а сьогодні вже рахував ризики.

— Це ненадовго, — сказав Аргон, зосереджено збираючись і ніби щось обдумуючи.

Довелося кивнути і усміхнутися так, щоб не потривожити Аргона і не видати свої думки. Він рушив до дверей, а я мимоволі провела його погляд до самого порогу. Високий, уже не такий худорлявий, як колись, — сила наповнила його плечі впевненістю воїна й мужа. Світлорусяві кучері безладно вибивалися, а сіро-зелені очі, навіть обернені до когось іншого, здавалося, продовжували пам’ятати про мене. Двері зачинилися, і будинок одразу став тихішим, ніж зазвичай.

Сонце уже височіло на небі, а я все ніяк не могла вийти з дому. Куди ж подівся мій кулон, який ще зранку був на ліжку — це я точно пам’ятала. Як і те, що біля нього вмостився Персик і мирно сопів. Тепер же на ліжку не було нічого.

Зазирнувши під ліжко, я побачила те, що й сподівалася. Персик тримав у зубах мій кулон, який мені дістався від мого ангела Фабіана. Ні, ну це уже перебір.

— Негайно віддай, Персику, — крізь зуби сказала і простягнула руку до пухнастика, проте він і не зрушився з місця. Натомість видав звук, що більше нагадував розлючену рись, аніж миролюбного котика.

Я спробувала дістатися до рудого, але той лише відсувався, тримаючи у зубах медальйон, що наче відсвічував тривожним кривавим, замість звичайного золотавого. На душі стало тривожно, але зараз на це немає зовсім часу. Тож я простягнула руку і ривком потягнула за ланцюжок. За мить відчула різкий біль — вкусив Персик.

— Та що з тобою? Чому ти так поводишся? — поглянула на своє зап’ястя, на якому розтікалася кров від гострих ікол.

Персик рвонув до дверей, демонструючи відверту ворожість, що було йому зовсім не властиво. Та що це коїться — Аргона покликали на термінову раду, з мене вперше знявся кулон Фабіана, та ще й дружелюбний кіт, який достойно витримував будь-які примхи дітей, без причини мене затримує.

А якщо не без причини? Ця думка змусила мене зупинитися й поглянути у дзеркало — наче воно могло дати відповідь, якої я й сама не наважувалася вимовити вголос. Відображення зустріло мене незворушним спокоєм: охайна, акуратна зачіска, пшеничне волосся, що м’якими кучерями спускалося до плечей, а боки були старанно підібрані шпильками, як я й любила. Сукня від Калевії лягала по фігурі легкими складками, а її глибокий, насичений відтінок ще виразніше підкреслював оливкове золото моїх очей. Усе виглядало так, як завжди — і саме ця буденність чомусь насторожувала найбільше.

— Так, Олівіє, спокійно, — наче заспокоювала сама себе, коли відмітила напругу в очах і все той же кривавий відблиск кулону.

Щоб не накручувати себе і далі, вирушила до міста, щоправда наостанок знову довелося провозитися та навіть вести справжню боротьбу з малим розбишакою. На цей раз він умудрився влягтися на мої сандалі. Доведеться сказати Аргону, щоб зайнявся вихованням Персика.

Неподалік храму уже чекало кілька людей. На площі було світло, спокійно, майже буденно. Що ж, може я себе марно накрутила? Проте в наступну мить побачила Устину і зрозуміла, що неприємностей не уникнути. Вона з’явилася несподівано — вийшла з-за фонтану.

— Я хотіла поговорити, — сказала вона тихо. — Без суперечок.

На нас спрямували десятки поглядів. До храму залишалося якихось метрів тридцять. Я завагалася, але кивнула. Ну не вміла я відмовляти тим, хто приходив без крику.

Ми не встигли пройти й кілька кроків уздовж вулиці, що вела до храму, як повітря змінилося.

Тінь від вузького провулка була надто густою. Надто різкою.

Високий, темний, небезпечний, з очима, в яких не було нічого людського — лише завдання. Веліус з’явився мовчки. Рука з ножем блиснула коротко, майже красиво.

— Тікай! — встигла крикнути Устина і штовхнула мене вбік, і я втратила рівновагу…
 

Усе, що відбувалося далі, було немов у тумані. Кремезна статура Веліуса нависла над нами, він здійняв ножа, коли моя нога втратила рівновагу і я не могла нічого вдіяти.

Не встигала відступити чи втекти — лише вдихнула, відчуваючи, як серце стискається і впала на землю. І саме в цю мить Устина рвонула вперед, закриваючи мене собою.

Удар був призначений не для неї, та вона його прийняла свідомо.

Ніж безжально увійшов під ребра, глухо, страшно. Кров стала просочуватися на тканині сукні, темна, гаряча, свіжа.

Веліус вилаявся, намагаючись бодай якось завершити розпочате і вирвати ніж, щоб встромити в мене, але Устина вчепилася в нього, закричала так, що здавалося — кричить усе місто. Люди почали вибігати з дворів.

Він відштовхнув її й зник у провулку, наостанок озирнувшись у той бік, де я лежала. Той погляд убивці назавжди закарбувався у моїй свідомості.

Устина впала на коліна, тримаючись за бік руками.

— Не… не дай мені померти, Олівіє… — прошепотіла вона, хапаючи мене за руку.

Часу на роздуми не було, я припала до неї. Крові ставало все більше, вона забарвила сукню та стала стікати на бруківку площі.

В очах Устини, яка ще мить тому була сповнена рішучості, тепер відчувався липкий страх смерті, яка невблаганно наближалася. І — вперше — бачила не суперницю, а людину, яка стала між мною і смертю.

— Дивись на мене, —  твердо наказала білявці. — Дихай. Ти не помреш. Обіцяю.

Мої руки наповнилися світлом і теплом,  але для перемоги над невідворотною смертю цього було недостатньо. Надто глибока і небезпечна рана. Надто швидко згасала моя сила, а Устина ставала все блідішою.